Марсіянин - Енді Вір

Не можу передати, який я щасливий. Я доклав чимало зусиль, щоб дістатися сюди, і переміг.

Посадковий модуль наполовину засипало. Швиденько, але обережно розгрібши пісок, я викопав його увесь, хоч великий тетраедр і здуті повітряні кулі залишались десь під поверхнею.

Трохи пошукавши, я побачив «Соджорнер». Малий стояв за якихось два метри від посадкового модуля. Я пригадував, що востаннє його бачили трохи далі. Певно, він перейшов у аварійний режим і почав кружляти навколо модуля, намагаючись встановити зв’язок.

Я швиденько закинув «Соджорнер» всередину марсохода. Він малий, легкий і залюбки проходить крізь шлюз. З посадковим модулем історія інша.

Я не сподівався тягти до Дому його весь. Він просто завеликий, а мені потрібен лиш сам апарат. Настав час одягти мого картуза інженера-механіка.

Апарат стояв на центральній грані розгорнутого тетраедра. Інші три грані кріпилися до неї металевими завісами. Будь-хто в ЛРР скаже вам, що ці штуки дуже тендітні. З надлишком ваги борються з усіх сил, тому вони не здатні протистояти серйозним навантаженням.

Я лиш злегка приклався ломом до завіс, і вони зіскочили!

Тоді пішло важче. Коли я спробував підняти центральну панель, вона навіть не ворухнулася.

Як і решта три, центральна панель теж лежала на здутих повітряних кулях.

За десятки років, кулі попроривалися і заповнилися піском.

Я міг би позрізати їх, але спершу довелося б трохи покопати. Було б не важко, бо то ж усього лиш пісок. Але мені заважала б трійця інших панелей.

Я швидко зрозумів, що на стан інших панелей мені начхати. Я пішов до марсохода, нарізав смужок з матеріалу для латання Дому і сплів з них сяку-таку на вигляд, але міцну мотузку. Її міцність – не моя заслуга, за це дяка NASA. Я лиш скрутив її разом.

Я прив’язав один кінець до панелі, а інший – до марсохода. Він розрахований на пересування сильно пересіченою місцевістю і підйом крутими схилами. Може, він не дуже швидкий, але має неабиякий обертальний момент. Я потяг панель геть, як у селі тягають видерті з землі пеньки.

Тепер я міг підійти з лопатою. Я відкопував кожну кулю і зрізав її. На це знадобилося близько години.

Тоді я підняв апарат на центральній панелі й гордо поніс його до марсохода!

Тобто, я хотів би це зробити. Клята бандура все одно заважка. Думаю, кілограмів двісті. Навіть за марсіянського тяжіння це забагато. У Домі я зміг би його потягати, але підняти його в незграбному скафандрі? Ніколи в світі.

Тому я потяг його по піску.

Прямо назустріч своєму наступному подвигу: підняттю його на дах.

На той час дах був порожній. Хоч акумулятори й залишились майже повними, я розклав сонячні панелі, коли зупинився. Чом би й ні? Енергія задарма.

Я все продумав наперед. По дорозі сюди два стоси сонячних панелей займали увесь дах. На зворотному шляху я вкладатиму їх в один стовпчик, щоб звільнити місце для «Пасфайндера». Це трохи небезпечно; панелі можуть попадати. А ще доведеться добряче натужитися, щоб скласти їх так високо. Але я впораюсь.

Я не можу перекинути мотузку через дах і підтягти «Пасфайндер» вгору. Я не хочу його поламати. Тобто, він вже поламаний; зв’язок з ним втрачено ще у 1997 році. Але я не хочу поламати його ще більше.

Я дещо придумав, але вже напрацювався за день, і сонце от-от мало зайти.

Зараз я в марсоході, дивлюся на «Соджорнер». Здається, з ним усе гаразд. Не видно жодних пошкоджень. Сонце наче нічого не попалило. Товстий шар марсіянського лайна, що повністю вкривав апарат, захистив його від пекучого проміння.

Ви, певно, думаєте, що «Соджорнер» не принесе мені багато користі. Він же не зв’яжеться із Землею. То чому я за нього хвилююся?

Тому що він має багато рухомих частин.

Якщо я встановлю зв’язок з NASA, то зможу балакати з ними, тримаючи перед камерою «Пасфайндера» сторінку з текстом. Але як вони відповідатимуть? на «Пасфайндері» рухається тільки антена (яка непорушно дивитиметься в бік Землі) і кран камери. Довелося б вигадати такий порядок, за якого NASA змогло б говорити, крутячи камерою. Це було б повільне страждання.

Але «Соджорнер» має шість незалежних коліщат, які крутяться доволі швидко. З їх допомогою спілкуватися буде набагато легше. Я можу написати на колесах букви, а NASA крутитиме їх, щоб диктувати мені слова.

Це на випадок, якщо я взагалі зможу полагодити радіо.

Пора спатоньки. Завтра море каторжної фізичної роботи. Треба відпочити.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 83

Боже, як мені все болить.

Але тільки так я міг безпечно затягти посадковий модуль на дах.

Я насипав схил з піску й каміння. Прямо як давні єгиптяни.

Якщо чим і багата долина Арес, то це камінням!

Спочатку я випробував різні кути нахилу. Я склав каміння в купу біля посадкового модуля і спробував витягти його на неї. Тоді я зробив нахил крутішим і переконався, що зможу тягати модуль вгору і вниз. Я повторював цю вправу, поки не визначив, що найвигідніший кут становить 30 градусів. Робити його крутішим було надто ризиковано. Я міг впустити модуль, і той покотився б насипом униз.

Дах марсохода височіє на два метри над землею. Тож мій насип мусив мати чотири метри завдовжки. Я взявся до роботи.

Перші кілька каменюк я переніс легко. А тоді вони почали здаватися чимраз важчими. Важка фізична праця в космічному скафандрі просто вбиває. Усе вимагає більше зусиль, бо треба тягати на собі додаткові 20 кілограмів, які ще й обмежують рухи. За двадцять хвилин я вже хекав, як паровий потяг.

Тому я змахлював. Я підняв рівень кисню в своєму скафандрі. Це дуже допомогло. Певно, не варто до цього звикати. А ще, я не впрів. Скафандр втрачає тепло швидше, ніж моє тіло його виробляє. Пристойну температуру в скафандрі підтримує система підігріву. Тому моя фізична праця лиш дозволила обігрівачу напружуватися менше, ніж звичайно.

Після кількох годин виснажливої праці, я нарешті отримав свій насип. Звичайна купа каміння біля марсохода, але діставала до даху.

Я пострибав тим насипом вгору і вниз, аби переконатися, що він встоїть, а тоді потяг посадковий модуль нагору. Вийшло чарівно!

Я не міг стримати посмішку, поки прив’язував його до даху. Переконавшись, що він тримається міцно, я навіть затягнув на дах сонячні панелі