Марсіянин - Енді Вір

Обидва дивилися на екран.

– Стривай… – сказав Венкат. – Бути не може…

– Що? – спитала Мінді.

Венкат схопив ручку і кілька папірців.

– Давай його координати і координати Дому.

Мінді глянула на екран.

– Теперішнє положення… 28,9 градусів північної широти, 29,6 західної довготи, – натиснувши кілька клавіш, вона відкрила інший документ. – Дім: 31,2 градуси північної широти, 28,5 західної довготи. Що ви побачили?

Венкат дописав координати.

– Ходімо зі мною, – кинув він, швидко вийшовши з кімнати.

– Ем, – запнулася Мінді, наздогнавши його. – Куди ми йдемо?

– До вашої кімнати відпочинку, – сказав Венкат. – у вас же там ще висить карта Марса на стіні?

– Аякже, – сказала Мінді. – Але то просто плакат з сувенірної лавки. У мене є детальні цифрові мапи на комп’ютері…

– Не згодяться. Я не зможу на них креслити, – сказав Венкат. Тоді, повернувши коридором до кімнати відпочинку, він показав на карту на стіні. – А на цій зможу.

Кімната відпочинку стояла порожня, за виключенням одного комп’ютерного техніка, що сьорбав каву. Він стурбовано подивився на Венката і Мінді, що увірвалися всередину.

– О, тут навіть є координатна сітка, – сказав Венкат. Підглядаючи з папірця, він пальцем знайшов місце, а тоді намалював там хрестик. – Це Дім, – сказав він.

– Гей, – сказав технік. – Ви розмальовуєте наш плакат?

– Я вам новий подарую, – відказав Венкат, не озираючись. Тоді він намалював ще один хрестик. – Це його нинішнє положення. Дай лінійку.

Мінді озирнулася навколо. Лінійки ніде не було, тож вона схопила блокнот техніка.

– Гей! – запротестував технік.

Використовуючи довшу сторону блокнота, Венкат провів лінію через Дім і теперішнє положення марсохода, продовживши її далі. Тоді він відступив на крок.

– Так і є! Он куди він подався! – захоплено сказав Венкат.

– Ох, – сказала Мінді.

Лінія пройшла просто через центр жовтого кружечка, позначеного на карті.

– «Пасфайндер»! – сказала Мінді. – Він їде до «Пасфайндера»!

– Еге ж! – сказав Венкат. – Оце вже щось певне. Марк десь за вісімсот кілометрів від нього. Він може доїхати туди й назад з тими припасами, що має.

– І привезти з собою «Пасфайндер» і марсохід «Соджернер», – додала Мінді.

Венкат витяг телефон.

– Ми втратили зв’язок з «Пасфайндером» у 1997 році. Якби його запустити знову, то можна буде поговорити. Можливо, йому тільки й треба, що протерти сонячні панелі. Навіть якщо проблема і складніша, то він же інженер! – додав Венкат, набираючи номер. – Лагодити – його робота!

Посміхнувшись чи не вперше за кілька тижнів, він приклав телефон до вуха і дочекався відповіді.

– Брюсе? Це Венкат. Щойно все змінилося. Вотні поїхав до «Пасфайндера». Так! Я знаю! Розшукай усіх, хто працював над ним і тягни їх до ЛРР. Я вилітаю першим рейсом.

Закінчивши розмову, він посміхнувся до карти.

– Ох і Марк, ох і підступний же й головатий падлючий син!

РОЗДІЛ 9

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 79

Зараз вечір восьмого дня моєї подорожі. Поки що «Сіріус-4» проходить успішно.

Я звик до режиму. Кожного дня я прокидаюсь на світанку. Перш за все, перевіряю рівні кисню і CO2. Тоді беру свій ранковий раціон і запиваю його чашечкою води. Після того чищу зуби, намагаючись не розхлюпувати воду, і голюся електричною бритвою.

У марсоході туалету немає. Передбачалося, що для таких потреб ми використовуватимемо систему утилізації в скафандрах. Але вони просто не здатні утримати двадцятиденний запас «продукту».

Ранкову сечу я збираю в пластикову коробку зі щільною кришкою. Коли я відкриваю її, то в марсоході тхне, як у придорожньому чоловічому туалеті. Можна було б виносити її надвір і давати википіти, але я важко працював, щоб створити воду і тринькати її не збираюсь. Я заллю її до відновлювача, коли повернусь.

А моє добриво ще цінніше. Це життєдайна речовина для картопляних грядок, а я – її єдиний постачальник на Марсі. На щастя, коли проводиш багато часу в космосі, то звикаєш гидити в торбинку. І якщо ви гадаєте, що тут стає непереливки, коли я відкриваю посудину з сечею, то уявіть собі запах після того, як я скину бомбу.

Впоравшись із цими милими обов’язками, я виходжу надвір і збираю сонячні панелі. Чому я не роблю це напередодні ввечері? Бо від’єднувати й складати сонячні панелі у повній темряві невесело. Це знання мені нелегко далося.

Закріпивши панелі, я повертаюся, вмикаю якусь дурнувату музику сімдесятих і вирушаю. Я плентаюся зі швидкістю 25 км/год, бо на більше марсохід не здатен. Всередині зручно. На мені нашвидкуруч підрізані штанці й тонка сорочка, бо РТГ підсмажує марсохід ізсередини. Коли стає надто спекотно, я виймаю шматок ізоляції, приліплений до обшивки стрічкою. Коли починаю мерзнути, то повертаю його назад.

На першому акумуляторі я їду майже дві години. Тоді ненадовго виходжу, перемикаю дроти і повертаюся за кермо, щоб проїхати другу половину денної норми.

Місцевість надзвичайно пласка. Шасі марсохода вище за найбільші камені, а розгладжені еонами піщаних бур пагорби надзвичайно пологі.

Коли акумулятор знову виснажується, приходить пора ще однієї ПКД. Я знімаю сонячні панелі з даху і розкладаю під ногами. Перші кілька солів я викладав їх рядком, але тепер ледачкую і мощу їх де заманеться, аби лиш ближче до марсохода.

Тоді настає неймовірно нудна частина мого дня. Я просто сиджу дванадцять годин і не маю що робити. Мене вже нудить від цього марсохода. Всередині він не більший за фургон. Здається, що місця немало, але спробуйте просидіти у фургоні вісім днів. Я вже дочекатися не можу того дня, коли знову поратимуся коло картоплі посеред відкритого простору Дому.

Я сумую за Домом. Ото вже маку наївся, га?

Я маю задрипані серіали сімдесятих і кілько книжок про Пуаро, але більшу частину часу я розмірковую над тим, як дістатися «Ареса-4». Колись мені доведеться туди їхати. Як я, в біса, переживу в цій бандурі 3200-кілометрову мандрівку? Вона триватиме днів п’ятдесят. Мені знадобляться відновлювач води й генератор кисню, можливо, котрийсь із основних акумуляторів з Дому, стосик сонячних панелей, щоб усе живити… Куди я все це запхну? Отакі думки гризуть мене довгими нудними днями.

Тоді, нарешті, темнішає і я стомлююсь. Лежу собі між запасами