Марсіянин - Енді Вір
До речі про сон… Добраніч.
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 80
За моїми підрахунками, до «Пасфайндера» ще близько ста кілометрів. Офіційно це тепер «Станція пам’яті Карла Сагана». Але при усій моїй повазі до Карла, я називатиму станцію як захочу. Я тут король Марса.
Як я вже казав, їду я довго й нудно. І це ще тільки дорога туди. Але знаєте, я астронавт. Чорті-які довжелезні подорожі – моя робота.
Триматися курсу важко.
Навігаційний радіомаяк Дому б’є лиш на сорок кілометрів, тож тут з нього користі для мене немає. Я пам’ятав про це, коли планував подорож, тож придумав блискучий план, який потім провалився.
В комп’ютері є детальні карти, тож я подумав, що зможу вести марсохід за орієнтирами на місцевості. Але я помилявся. Виявляється, що їхати за орієнтирами неможливо, коли навколо немає жодного клятущого орієнтира.
Наше місце посадки знаходиться в дельті давно зниклої ріки. NASA обрало його, бо коли і є шанси знайти мікроскопічні скам’янілості, то там їх найбільше. Також, вода могла перенести зразки каміння і ґрунтів за тисячі кілометрів звідти. Трохи покопавши, можна було б скласти цілу геологічну історію.
Це чудово для науки, але значить, що Дім стоїть посеред пласкої пустки.
Я подумав, чи не зробити компас. У марсоході повно електрики, і я маю медичну голку. Одна проблема: на Марсі немає магнітного поля.
Тому я орієнтуюся за Фобосом. Він крутиться навколо Марса так швидко, що фактично сходить і сідає двічі на день, пролітаючи із заходу на схід. Не найточніша на світі система, але працює.
На сол 75 стало легше. Я дістався нахиленої на схід долини. Їхати нею було легко, і мені треба було лиш правити уздовж ряду пагорбів. Я назвав її «долиною Льюїс», на честь нашого безстрашного командира. Їй би вона сподобалась, ботанці геологічній.
Через три соли долина Льюїс вивела мене на широку рівнину, тож я знову залишився без орієнтирів і мусив покластися на Фобос. Мабуть, це трохи символічно. Фобос – бог страху, і я довірив йому вести мене. Погана прикмета.
Але сьогодні мені поталанило. Після двох солів блукань в пустелі, я знайшов за чим правити. То був п’ятикілометровий кратер, такий маленький, що йому навіть імені не призначили. Але він позначений на карті, тому для мене він став Александрійським маяком. Щойно я його зауважив, то точно визначив своє місце.
Насправді, я стою біля нього табором прямо зараз.
Нарешті я проминув порожні ділянки на карті. Завтра я матиму Маяк за орієнтир, а далі з’явиться кратер Гамельн. Все файно.
Тепер візьмуся до роботи: сидітиму тут і нічого не робитиму дванадцять годин.
Треба мерщій починати!
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 81
Майже доїхав сьогодні до «Пасфайндера», але в акумуляторах вже не залишилося соку. Лишилося усього 22 кілометри!
Дорога нічим не примітна. Орієнтуватися не важко. Поки Маяк зникав позаду, на очі потрапив кратер Гамельн.
Я давно виїхав за межі Ацидалійської рівнини і вже добряче заглибився в долину Арес. Пустельні рівнини поступилися вибоїстій місцевості, всипаній залишками вивержень, які так і не замело піском. Їхати стало вдесятеро важче; зараз треба пильнувати.
Дотепер я їхав крізь усипані камінцями поля. Але що південніше я просуваюсь, то каменюки стають більшими й чисельнішими. Деякі треба обминати, щоб не пошкодити підвіску. Добра новина в тому, що довго так їхати не доведеться. Щойно я дістанусь «Пасфайндера», то розвернусь і попрямую в інший бік.
Погода тримається прекрасна. Ані помітних вітрів, ані бур. Думаю, тут мені пощастило. Може бути, що сліди мого марсохода за кілька солів нікуди не зникнуть і я зможу повернутися до долини Льюїс, просто проїхавши ними назад.
Встановивши сонячні панелі, я трохи пройшовся. Я увесь час тримав марсохід у полі зору, бо загубитися пішки – це останнє, чого я можу хотіти. Але й одразу заповзти всередину того заваленого мотлохом, смердючого пацючого кубла я не зміг.
Дивне відчуття. Куди б я не пішов – я стаю першим. Вийти з марсохода – перший, хто тут опинився! Зійти на пагорб? Перший, хто зійшов на цей пагорб! Копнути камінець? Він пролежав на цьому місці останній мільйон років!
Я перший, хто проїхав таку відстань на Марсі. Перший, хто провів тут більше тридцяти одного сола. Перший, хто вирощує тут рослини. Перший, перший, перший!
Я не очікував, що стану в чомусь першим. Я був п’ятим, хто виходив з АСМ, а отже, сімнадцятим, чия нога ступала на Марс. Порядок виходу визначили за кілька років до того. За місяць до запуску, ми всі зробили татуювання з нашими «марсіянськими порядковими номерами». Йогансен майже відмовилась від своєї «15», бо боялася, що болітиме. Ця дівчина перенесла центрифугу, кишкоскручувальну штучну невагомість, тренування з жорсткою посадкою і десятикілометрові забіги. Вона полагодила комп’ютер АСМ, поки нею крутили на всі боки й трусили вгору-вниз. Але голки для татуювань вона боялася.
Як же я сумую за ними.
Господи, та я все віддав би за п’ятихвилинну розмову з ким завгодно. Будь з ким, будь-де. Про що завгодно.
Я перша самотня людина на цілій планеті.
Гаразд, досить супитися. Я й зараз веду розмову з тим, хто читає цей журнал. Розмова трохи однобока, але й така згодиться. Може я й помру, але, чорт забирай, хтось дізнається про те, що я мав сказати.
Метою усієї цієї подорожі є радіо. Може, перед смертю, я ще вийду на зв’язок із Землею.
Знову про мою першість: завтра я стану першим, хто підбере марсіянський апарат.
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 82
Перемога! Я знайшов його!
Я знав, що знайшов потрібну місцину, коли помітив удалині Близнюків. Це два невеликі пагорби за кілометр від місця посадки «Пасфайндера». Більше того, вони стоять на протилежному боці поля. Мені залишалось тільки правити на них, поки я не натраплю на посадковий модуль.
І я знайшов його! Там де він і мав бути! Я в захваті вискочив назовні й побіг до нього.
Перед посадкою останній ступінь «Пасфайндера» мав вигляд обліпленого повітряними кулями тетраедра. Кулі пом’якшили удар об поверхню. Коли модуль завмер, кулі здулися, а тетраедр розгорнувся і відкрив сам апарат.
Насправді, він складався з двох окремих частин. Сам посадковий модуль і марсохід
