Помилка Олексія Алексєєва - Олександр Лазаревич Полещук

За кілька хвилин працівники лабораторії Мачаваріані — сам він перебував у відпустці — підтвердили, що на замовлення Інституту зірок вони виготовили тонесенький металевий дріт і надіслали його місяців чотири тому на ім’я Алексєєва. Ми поцікавились, яка задана міцність дроту. “Не менше двадцяти тонн на квадратний міліметр, — відказали нам. — Переріз дроту 0,2 квадратного міліметра. Загальна вага сто шістдесят кілограмів”.

Ми зміряли діаметр отвору в напливах, розміщених на ребрах фігури, що її склали. Отвори* цілком могли пропустити дріт такого перерізу.

— Але навіщо стільки дроту? — мовив Григор’єв.

— Та тому, — відказав йому один з фізиків, членів комісії, — тому, що Мурашов має рацію. Після вибуху вся ця конструкція являла собою гігантське колесо діаметром у кілька кілометрів. І, здається, я починаю розуміти її призначення…

— Заждіть! — вигукнув Григор’єв. — Дайте й іншим подумати! Можливо, завтра ми й з’ясуємо це питання…

Жваво перемовляючись, розходились схвильовані несподіваним відкриттям члени комісії. Топанов якось особливо глянув їм услід, потім усміхнувся і сказав:

— Коли так піде й далі, то скоро, дуже скоро все для нас стане зрозуміло. Хоч як воно там буде, а щось та буде!

Мені доручили доповісти комісії про останні роботи Алексєєва в галузі математичної фізики. Підбиваючи підсумки, я не приховав свого розчарування. Мене вислухали уважно, здавалося б, навіть співчутливо.

— Алексєєв відкидає теорію відносності? — запитав Кашников.

— Якби тільки теорію відносності! Він, по суті, відкидає І квантову механіку… — зауважив Беневольський.

— От що, товариші, — засмучено сказав Григор’єв. — Ми багато чекали від надісланих нам робіт Алексєєва. Ми чекали, що вони розкриють таємницю його останнього експерименту, а замість цього якісь дивні твердження, подібні до пророцтв, а не до точної науки; незбагненна символіка; скрізь запевнення, що обґрунтування буде надіслано пізніше. Ви уважно ознайомилися з роботами, — звернувся він до мене, — може, вам не вистачило часу?

— Часу для детального аналізу було, звичайно, обмаль, — відказав я. — Проте я так і не збагнув головного. Незрозумілий сам підхід Алексєєва. Нащо він вводить операції з цілими атомами?.. Робить обчислення, в яких фігурують не характеристики частинок, їхні маси, імпульси, заряди, а частинки в цілому, так їх і записано в рівняннях; якась дивна цікавість до беззаперечних речей… Або я нічого не зрозумів, або я нічого не навчився, або тут щось є, але таке приховане, таке затуманене…

Єдиним з усіх, кого, здавалося б, задовольнила доповідь, був Топанов.

— Ви маєте рацію, — озвався він.

— Маю рацію? Це ж у чому? — перепитав я.

— Ви справді не зрозуміли, не навчилися, і багато що залишилось у тумані.

Ми насторожились, а Топанов, відставивши ціпок, підвівся.

— Ось ви висловили нам своє розчарування, — звернувся він до мене, — і дехто вас підтримав. І коли б ви не зробили вигляду, що хоч трохи маєте сумнів у своїй правоті, мені було б боляче за Алексєєва, адже він був вашим другом.

— Дружба тут ні до чого, — слова Топанова, а головне, тон, яким їх було промовлено, завдали мені душевного болю. — Дружба не має ніякого значення. Хоч ми з ним і були друзями, та я не можу без достатніх підстав відмовитись від тих знань, які маю, відмовитись від загальновідомих теорій; адже це, коли хочете, моє життя!

— Ваш підхід до робіт Алексєєва був цілком об’єктивний? — спитав Топанов.

— Так, цілком.

— Не вірю! Не вірю! — двічі повторив Топанов. — Цього не може бути. Саме тому, що ви фахівець, саме тому, що в цих теоріях все ваше життя, ви могли бути й не об’єктивним. Я теж не з’ясував цілого ряду моментів. Та мені здається, основне я спіймав: Алексєєв узявся за розв’язання головного завдання математики й фізики… І я дуже радий, що дожив до першої ластівки, до цих ось робіт Алексєєва.

— Максиме Федоровичу, ви нам кинули виклик, — похитав головою Григор’єв. — Поясніть, що ви хочете сказати.

— Виклик? — перепитав Топанов. — Це не те слово. Адже ми не в солдатиків граємось. Ви фахівці видатні, це я знаю, і, повірте, добре знаю. Але в питанні про вагомість математичного доробку Алексєєва ми посперечаємось. Коли б мова йшла про якусь подальшу поглиблену розробку відомих міркувань, я мовчав би. Одначе Алексєєв пішов не традиційним шляхом, і ми з вами повинні дуже серйозно поговорити. Ось тут наш доповідач кинув фразу, що в Алексєєва, як це випливає з аналізу його робіт, якась хвороблива цікавість до математичних аксіом, і цікавість своєрідна. Але ж час взятися до математичних аксіом не тільки математикові, а насамперед фізикові.

— Братися до аксіом? — перепитав Григор’єв. — Аксіоми треба знати, знати на пам’ять.

— Не лише знати! — відповів Топанов. — Але й ніколи не забувати, що аксіоми народилися з людського спостереження й досвіду, з найтіснішого спілкування з природою, вони не впали з неба! Ми не були присутні під час їхнього народження, та як легко уявити собі ті спостереження, що дали початок цим “істинам, котрі не потребують доведень”. Туго натягнена тятива лука чи світловий промінь від далекого багаття наштовхнули на думку про пряму лінію; гладінь озера, блискуча грань кристала — на уявлення про площину… Довгу й складну путь пройшла математика, перш ніж ці найпростіші математичні абстракції стали необхідним інструментом наукового й технічного мислення. Лінія без ширини, площина, що не має товщини, ідеальні паралельні лінії Існують лише в нашій уяві, та яким могутнім знаряддям стали вони для моряка й архітектора, землеміра й астронома! На не існуючих у природі образах тримається вся споруда математики, але вона могла вистояти тільки тому, що в цих нечисленних положеннях, які здавались незаперечними, ховається істина… Істина, та не вся! Хай дуже важлива частина, проте тільки частина Істини! А в тому, що ці аксіоми здаються нам вихідними, безсумнівними, такими, що не потребують доведень, і сила їхня, і слабкість. Силу свою вони продемонстрували