Кришталевий край - Дмитро Бузько
Валя дивиться на складну й мудру роботу машин — роботу цього хитро переплетеного жмута стальних мускулів, кісток і легенів — і думає про тих кілька десятків робітників, що їх замінює одна така невеличка машина. Яка ж то пекельна була в них робота! Вічно в поті, страждаючи від пекельного жару скловарної печі. Вічна небезпека обпектися — покалічитися від розтопленого скла. Людські легені, що мають єдине призначення — рівномірним диханням підтримувати рівне горіння в організмі, постійно оновлювати кров, сприяти обміну речовин, перетворювалися на міхи, на знаряддя виробництва.
Від свого батька, старого склодува, а тепер майстра-скловара, Валя чула про те, як тяжко було видувати пляшки. Вічна згага. Ковтаєш безперервно воду. Чи то від неї, чи від надмірного напруження легень, що порушують усю внутрішню механіку тіла, хворіє шлунок. Туберкульоз, емфізема, тобто переродження легенів, шлункові хвороби — вічне лихо склодувів…
«Так треба ж вивчати ці машини, щоб знати їх, щоб удосконалити, щоб винайти ще кращі, простіші», каже собі Валя і, знайшовши затишний куточок, розкриває «Склотехніку».
Вже кілька годин Валя студіює машину. Годі. Все одно за один раз не засвоїти. В голові вже туман. І двигтіння та стукіт машин сприймається, як крізь вату. Валя переходить до відпальної печі — до ліра. Гарні пляшки, що вискочили з машини, ще не придатні до використання. Вони легко луснуть, бо в склі під час виробництва утворилося нерівне, неоднакове напруження частинок. Треба пляшки знову розпекти, а потім поволі, протягом кількох годин охолоджувати. Тоді кожна частинка зручно розташується поруч із своєю сусідкою.
Валя добре розуміє той процес, що відбувається у відпалювальній печі. Вона знає характер частинок скла, як і всяких частинок матерії. Жар, тепло надає їм жвавості. Вони починають дуже тремтіти. Вони завжди вібрують, як струна, що дає звук. Бо ж нема покою в світі. Все рухається… І цей невидимий для людського ока рух тим дужчий, чим більший жар. Якщо раптом охолодити предмет, то частинки, з яких він утворений, не встигають розташуватися. Вони лишаються там, де почалося слабкіше вібрування, і може статися, що невідома відстань між частинками більша за ту, на якій діє сила взаємного притяжіння частинок. Тоді предмет ураз тріскається. Якщо ж взаємне притяжіння через надто велику відстань дуже слабке і воно легко порушується, то предмет тріскається від найлегшого поштовху.
Валя згадує, як колись їй важко було зрозуміти цю механіку частинок матерії — молекул і атомів у молекулі. Вислухавши пояснення вчителя, Валя довго собі морочила голову: що то за частинки, які відстані між ними? От візьмемо стіл. Учитель казав, що його дошки, як і взагалі все, — молекули і відстані між тими молекулами… Валя ніяк не розуміла. Де ті відстані, як видно, що дошка собі суцільна, та й годі? На перерві Валя, тоді піонерка, сказала про це піонервожатому. Той їй пояснив справу дуже просто. У темному кутку коридора він запалив сірник, погасив його й тоді став швидко крутити сірникову паличку, що ще жевріла.
— Що ти бачиш? — питав він Валю.
— Бачу вогненне коло, — відказала дівчина, не розуміючи, до чого цей давно відомий і простий фокус.
— Отак воно і з тими моекулами та атомами й відстанями між ними, — пояснював вожатий. — Один жевріючий сірник тобі здався вогненним колом. Бо він швидко рухається, швидше, ніж в оці зникає враження від його перебування в різних точках, так само з молекулами та атомами в них. Здаються нам речі суцільними й непорушними, а насправді це рух мільярдів дрібнесеньких точок.
І тоді Валя уявила собі будову матерії, і радісно їй стало від того, що нічого нема навкруги нерухомого. Все рухається, все живе своєрідним життям. Більш-менш повільний рух ми сприймаємо як спокій. Але це не спокій. І в камені, що лежить при дорозі, відбувається віковічна вібрація — рух молекул. У воді ця вібрація швидша. Ще швидша в парі…
Все рухається. Все змінюється…
«Усе тече, все змінюється», згадує Валя прадавні слова великого грецького філософа Геракліта, прозваного Темним, бо його сучасники ніяк не могли зрозуміти глибин його філософії.
Через низьку техніку люди тоді наївно сприймали світ і життя. Вони вважали життя саме таким, яким воно здається. Вони бачили, що всі речі, як їх не чіпати, перебувають у спокої. Тільки вода тече. А Геракліт Темний каже — все тече…
Думки Валі з прадавньої давнини вертаються до відпальної печі, до ліра, куди з конвейєра від машини потрапляють пляшки і лишаються в ньому від чотирьох з половиною до шести годин.
За цей час довгий шлях роблять пляшки. Метрів з двадцять вони проходять, бо піч має форму тунелю. Поволеньки посуваються вони від краю до краю. Спочатку їх розжарюють. Температуру доводять аж до 515–520 градусів. А потім пляшка поволі холоне. З ліра вона виходить ще гаряча, але її вже можна брати руками, бо температура її тільки 45 градусів.
Надивившись вдосталь, як сортують пляшки й тут же кладуть їх у вагони, Валя вернулася до машинного цеху. Дівчина хотіла подивитися на інші машини, — пресувальні, обробні, складну машину для електричних ламп, ще кращі і досконаліші, ніж та, роботу якої вона щойно спостерігала. Дівчині радісно було думати, що незабаром вона буде інженером, одним з керівників цих чудових, розумних машин. Які вони могутні, які складні, немов живі стальні істоти, і всі вони слухатимуться її, як тепер слухаються он того механіка. І яке гарне життя настає. Ще ж недавно — Валя не тільки від батька знає, а й сама пам'ятає це, — ще ж зовсім недавно не було в нас цих машин. А тепер — що й казати…
Звичною, добре знаною стежкою бігли думки дівчини. Думки відпочинку — легкі й безжурні мрії. Їй можна помріяти. Про широке майбутнє, про світлі перспективи… Ці мрії дають силу, бадьорість. Ці мрії, як крила. Наше життя. Наша друга п'ятирічка, наше будівництво… Наше, наше!.. Голова Валі гордо підводиться, певнішою стає її хода. Дівчина вже вийшла з заводу. Вона йде робітничим селищем. День погожий, хороший, ясний, зимовий день.
