Кришталевий край - Дмитро Бузько

було синові сторожа серед студентів, дітей заможних батьків. Рідко хто вітався з ним. Йому страшенно заздрили за його успіхи в науці, якій він віддав усю свою волю, всі думки, всі почуття, прагнучи одного — втішити свого батька. Тяжко переніс він безглузду смерть батька. Зовсім відлюдним став після неї. Гретхен? То зовсім інше. От сьогодні в голосі цього газетяра вперше забриніло для вченого те людське, товариське почуття, якого несвідомо він прагнув уже давно.

«Цей газетяр, певне, комуніст, і комуністи, певне, добрі хлопці», подумав учений, заглиблюючись у газету.

Чим далі він читав, тим більше охоплювало його якесь незрозуміле хвилювання. Він був ніби замурований навіки в темному склепі, похований живим, і вже примирився з неминучою страшною смертю, а тут раптом розвалюється мур, і темряву прорізує промінь сонця. Надія! Життя! Ще думка не тямить, як це раптом сталося, приховався в кутку свідомості острах, — а може, це тільки омана, — а вже серце радісно б'ється й стрибає в грудях, як сріблястий струмінь на камінцях.

Грубер читав, і все яснішим ставало те, що вже давно зародилося в ньому. Ще тоді, мабуть, як він вернувся від ІІІварцберга й згадав про доповідь на комуністичному мітингу. Чи, може, тоді, як на Зіммелевому скляному заводі робітник йому сказав, що в Країні Рад його винахід мав би успіх? Так, так, безперечно, тоді. І лише велика втома заважала продумати все до кінця. А це ж так просто. Є ж на світі така країна, де не знають кризи, де кожний винахід зустрічають радо, де наука й учені у великій пошані.

Дивна річ. Як він раніше не дійшов до такої простої думки?..

Гуркіт поїзда, що підійшов, перервав його думки. Він поспішив сісти й тепер уже думав про те, як він пробереться до своєї квартири й забере свої записи. Треба бути дуже обережним. Тепер у нього відновилася жадоба до життя, що знову мало ясну мету, і не хотілося зустріти перепони на шляху до цієї мети… Так, так! Тільки до Країни Рад! Там, у країні велетенського будівництва, його винахід матиме справді широке застосування. Але ж як потрапити туди? Та дуже просто: він піде до радянського посольства і скаже, що хоче поїхати, попросить допомогти… Дуже просто все. Як він раніше не додумався? А як же з Гретхен? Може, зайти до неї й сказати про новий план, про радісні надії, про цю газету, що він сьогодні читав, про привітного газетяра?..

Ой, ні! Всією істотою Грубер відчув, що не слід цього казати Гретхен. Не зрозуміє вона його. Ніколи, її маленький розум боїться всього незвичного. Країна Рад… Це ж так далеко, й діється там щось зовсім незрозуміле… Не треба казати про це Гретхен. Тільки стурбується, тільки плакатиме, що він загине серед страшних більшовиків. Він просто напише їй, коли вже буде на місці, і тоді, переконавшись, що йому добре, вона приїде до нього. © http://kompas.co.ua

Думаючи й мріючи, Грубер і не помітив, як поїзд примчав його до міста, а потім трамвай довіз до знайомого будинку. Легко, не дожидаючись зупинки, він стрибнув на брук і пильно озирнувся. Декілька перехожих мали звичайнісінький вигляд. Трудно було подумати, що хто-небудь з них стежить за будинком. Однак дух захоплювало від хвилювання. Десь близько відчувалась, небезпека… Східцями Грубер біг швидко, боячись випадково зустрітися з Гретхен чи з кимсь із сусідів.

Обійшлося гаразд. Ось уже перед очима знайома табличка на дверях Наделів. Легкий натиск на дзвоник. Знайомі кроки пані Надель і радісний вигук:

— О пане доктор! Нарешті ви повернулися з наукової подорожі…

— З якої наукової подорожі? — здивовано питає Грубер, заходячи в коридор.

— А як же? — дивується пані Надель. — Ви ж бо несподівано поїхали в наукову подорож. Навіть не мали часу зайти додому.

Грубер вгадує, що Гретхен з обачності не сказала пані Надель, що з ним сталося. Певне, Гретхен вигадала цю історію з науковою подорожжю.

— Ах, ви про цю подорож, — старається вчений виправити свою помилку, — я здивувався, бо не вважаю цю подорож за наукову. Вона швидше ділова. Я їздив у справі свого винаходу.

— Ну, і як справа? — спитала Надель.

— О, тепер все буде гаразд! — цілком щиро відповів Грубер і, заходячи до своєї кімнати, додав: — Я завітав, пані Надель, тільки на хвилину. Мені зараз знову треба їхати в справі винаходу. Я лише візьму тут свої записки та трохи білизни… О! — здивовано вигукнув він, бачачи, що шухляда, де він клав усі свої записи про винахід, зовсім порожня. — Ви, мабуть, пані Надель, тут у мене в столі прибирали й кудись поклали зошити та малюнки, що були в цій шухляді?

Пані Надель здивовано дивилась на вченого. — А хіба вам не передали ваші зошити й усе, що було в цій шухляді? — запитала вона. Грубер аж поточився, передчуваючи лихо.

— Хто мав мені передати? — вигукнув він. Очі в пані Надель стали круглі.

— Та як же, пане доктор?… — забелькотала вона. — Та ж до мене приходив один чоловік з вашим листом. У тому листі ви просили дозволити вашому посланцеві взяти у вашому столі зошити й інше потрібне вам для роботи… Ну, я дозволила. Хіба він вам не передав? Це було вранці, — я твердо пам'ятаю, коли… Це було…

Пані Надель назвала ранок після тієї ночі, як Грубер утік з лікарні.

Грубер тяжко опустився на стілець. Так, нема сумніву. Всі його записи, все, що стосувалося винаходу, вкрали ті, хто його замкнув у лікарню для психічно хворих… Що ж далі?

Розгублена пані Надель стояла перед ним.

— Той самий пан сказав мені про вашу наукову подорож, — говорила вона.

— О пані Надель!.. Це якесь страшне непорозуміння, — ледве вимовив Грубер. Голова впала йому на груди. Тяжка хвиля розпачу затьмарила свідомість…

В коридорі дзвякнув дзвоник. Надель пішла відчиняти двері.

«Чи не по мене прийшли?..» раптом блискавкою майнуло в голові Грубера.

Він наздогнав Надель у коридорі.

— Як хто мене