"Панургове стадо" - Михайло Юхимович Зуєв-Ординець

консервних банок, плямкали роти. Ті, що вже наїлися, сиділи на дні окопу, з головою загорнувшись у пончо. Вони були схожі на великих наїжених півнів або індиків. Зброя роти — старовинні карабіни (президент заробив і на цьому, підсунувши непридатний мотлох), мов дрова, оберемками валялися на дні окопу.

Лейтенант, що командував ротою і носив важкі, майже з кілограм вагою, і великі — з шестидюймовими коліщатками — шпори, якими можна було наскрізь проткнути коня, підійшов до Раткліфа.

— Бос, — з поважною фамільярністю промовив офіцер, — мої хлопці добре зарились у землю. Вони не підуть в атаку!

— Я теж так думаю, лейтенанте, — відповів американець. — Вони підуть, навіть побіжать, але тільки назад, додому!

Офіцер з удаваним жалем зітхнув, почухав ефесом шаблі спину і, дивлячись на горб «головного штабу», нерішуче попросив:

— Поговоріть з полковником, бос. Чи не дозволить він відступити? А то, покінчивши з консервами, мої хлоп’ята самі підуть в обоз по нову порцію.

— Ви думаєте, вони такі погані? — запитав серйозно Раткліф і, простягаючи руку до трубки польового телефону, додав: — Гаразд, я поговорю з штабом.

У цю мить по-комариному занив зумер апарата. Раткліф підніс трубку до вуха.

Тривожна мовчанка запанувала в окопі. Солдати, мав за командою, втупили очі в американця. Вони вже знали з гіркого досвіду, що вслід за писком апарата надійде наказ готуватися до нової атаки. Чути було тільки, як осипається з шарудінням пісок окопу і стрекочуть цикади в ще вологій від роси траві.

— Алло, Арчі! Як поживаєш? — почув Раткліф знайомий голос Хеншоу. — Ну, знаєш, старик, такої полохливої сволоти, як ця рота, я ще не бачив.

— Я теж! — охоче погодився консул.

— Коли так, то чи не пора підбадьорити їх «Роландом»? Не забудь тільки пустити ракету, коли відкриєш балони.

Раткліф поклав трубку і глянув на лейтенанта.

— Знову? — коротко запитав офіцер. — Атака?

— Так, лейтенанте.

— Вони не підуть.

— Побачимо. А поки що командуйте.

— Приготуватися до бою! — крикнув суворо офіцер.

Солдати нехотя, з бурчанням почали розбирати рушниці. Капрали ударами тесаків плазом піднімали з землі тих, хто задрімав.

Скориставшись з метушні, що раптом почалася, Раткліф повернувся до солдатів спиною і швидко дістав з кишені три невеличких таблетки протиотрути, паралізуючої дію «Несамовитого Роланда». Даючи їх Раткліфу, Хеншоу сказав: «Надіти протигаз ти не зможеш. Це занепокоїть солдатів — вони теж вимагатимуть масок. Зовні ти нічим не повинен відрізнятись од людей роти. Візьми краще сильно і вірно діючу протиотруту. Проковтни за дві хвилини до того, як випустиш газ…»

Раткліф проковтнув їх одну за одною. Тим часом рота вже приготувалася до атаки. Піднявши ракетний пістолет, американець запитав:

— Готові?

— Так, бос! — невпевнено відповів лейтенант.

Консул натиснув на курок пістолета і в цей час другою рукою, схованою за спиною, відкрив кран балона.

Напевно, ніхто, крім Раткліфа, не почув зміїного шипіння газу і ледве вловимого кислуватого запаху, що нагадував запах озону.

Американець з цікавістю дивився на солдатів. Вони стояли, похнюпивши голови, опираючись на стволи рушниць, у похмурому чеканні команди, якої вони напевно не виконали б.

Раптом правофланговий солдат, величезний плечистий негр, що стояв майже поруч з Раткліфом, підвів поривчасто голову і несподівано запальними очима глянув на горб з самітним деревом. Заворушилися й інші солдати. Почувся збуджений шепіт. Хтось вилаявся і погрозив кулаком у бік горба. На обличчях солдатів, нещодавно похмурих і тупих, з’явилося тепер гарячкове нетерпіння і дика злоба.

— Ей, грінго[10]! — гукнув лейтенант. — Нам обридло ждати! Ми йдемо і розтрощимо вщент проклятий горб.

— Ідіть, — глухо відповів Раткліф.

Лейтенант, вихопивши з піхов шаблю, коротко і різко крикнув:

— Вперед!

Дружний громовий крик вирвався з сотень горлянок.

— Впере-ед!

Хтось пронизливо свиснув, хтось вистрілив, і рота опинилася на бруствері окопу. Це був ураган, дикий і шалений. У Раткліфа від страху стиснулося серце.

З горба економно, без гарячкування почали стрільбу відразу з трьох кулеметів. Кулі, зловісно цюкаючи, прошивали повітря.

Назустріч їм кинулась одурманена газом божевільна рота. Ось упав лицем униз, не згинаючись, наче дошка, велетень негр. Звалився, перерізаний навпіл кулеметною чергою капрал. Лисий ірландець, який незадовго перед тим виканючив у Раткліфа сигару, прострілений наскрізь, почав кашляти на бігу. З його рота пішла кров, але він біг далі, не помічаючи рани. Люди падали праворуч, ліворуч, поодинці, невеличкими групами. Проте рота мчала вперед.

Раткліф тяжко перевів подих, розгублено оглянув, ніби не пізнаючи, набридлий, огидний окоп. Тихо шипів балон, випускаючи залишки «Несамовитого Роланда». На піску, зритому ногами, валялось брудне лахміття, порожні консервні банки, забутий кимсь рудий від іржі карабін.