Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81 - Леонід Миколайович Панасенко

Андріан торкнув правицею підборіддя, потім навіщось дістав з кишені гребінець і зачесався, його руки шукали собі заняття, наче він хвилювався. Але чого б то? Прийшов до давнього товариша погомоніти про свою роботу.

— Що з тобою, Андріане?

— Ти просто давно мене не бачив.

— У тебе щось трапилось?

— Нічого… — сказав, а сам подумав: “Може, і трапилось, тільки я сам не знав, що ж саме”.

Андріан дістав сигарету, довго розминав її пальцями, нарешті клацнув запальничкою.

— Ти говорив про мою допомогу… — мовив Михайло. — Я ще не зрозумів, чим саме зможу бути тобі корисним… Врешті, я — чистий математик… Але, може, ти хочеш звернутися до послуг’мого “Ворожбита”?

— Так, я думав про це, Михайле…

— То давай відразу й поїдемо.

В цей час двері до кімнати прочинились, і на порозі з’явилася Валентина — в рожевому байовому халаті, розхристаному на грудях, у волохатих домашніх капцях на босу ногу, заспана, дивилась якось недоброзичливо. Андріан винувато відвів погляд і про всяк випадок квапливо загасив сигарету у великій попільничці, зробленій із розпиляного авіаційного поршня. Але промовила Валентина на диво лагідно:

— Розшумілися, академіки.

Відчувши помітний притиск на слові “академіки”, Михайло сердито запитав:

— Діти заснули?

— З вами поспиш…

— Ми зараз підемо.

— Це ж куди серед ночі? — дружина здивовано звела брови.

— До “Ворожбита”.

— До ранку не доживете?

— Ні, Валю… Не доживемо.

— Сміття винеси, — сказала дружина і позіхнула.

— Вже виніс. З роботи прийшов і виніс.

— Навіжені… Привезеш із центру лоток яєць, бо в нашому гастрономі вже другий день чомусь немає.

— Добре… Якщо не забуду…

— Не забудеш. “Ворожбит” нагадає.

Вона підійшла до телефону і набрала номер:

— Алло, Воржику! Михайло зараз їде до тебе… Ні, не сам… Андріан… Так… Можливо… Не знаю… Нагадай, будь ласка, Михайлові, щоб купив яєць у центрі, як повертатиметься додому. Спасибі. Що? А-а, зараз даю… Михайле, він хоче з тобою поговорити. — Передала трубку і знову позіхнула.

— Привіт, Ворожбите, — мовив Михайло і потім довго слухав, притуливши трубку до вуха, невдоволено кривився. — Ворожбите, ти ж мене знаєш… Це просто випадковість… Так. Я неодмінно подзвонив би сам… Так. І запитав би тебе, чи зможеш попрацювати з нами цієї ночі. Я розумію, що ти дуже втомився… Так… Саме так… Не гнівайся, це сталось випадково… Просто дружина не знала, що я ще не дзвонив тобі. Так. Вона… Так. Спасибі… То до тебе можна зараз приїхати? Спасибі…

Михайло поклав трубку, похмуро дивився на дружину, але нічого не сказав.

Таксі зупинилося опівночі перед брамою інституту. Водій доволі підозріло поглянув ще раз на своїх пасажирів, а особливо на великий чорний портфель, з яким Михайло не розлучався, взявши гроші за проїзд, увімкнув світло в салоні й уважно роздивився три карбованці, нарешті поклав папірець до кишені, якийсь час зосереджено вдивлявся у дві постаті, що простували від машини у світлі кволого нічного ліхтаря, немов запам’ятовував прикмети своїх пасажирів. Ще б пак, один із них в дорозі запально шепотів про якусь алель, що її конче треба розірвати чи знищити (говорилося пошепки, було важко почути дослівно), про якусь кислоту і, врешті, про великий успіх, якого може вистачити на все життя. Він гмукнув, увімкнув швидкість і рушив з місця.

На прохідній довго не могли розбудити вахтера. Михайло дзвонив раз, і вдруге, і втретє. Нарешті прибіг молоденький міліціонер з пістолетом у руці, злякано вдивлявся через товсті скляні двері, нічого не розуміючи. Але все ж упізнав Михайла, його постать відразу набрала професійної поважності. Він неквапливо запхнув пістолет до кобури, відчинив двері.

— В чому справа?

— Невідкладна робота! — мовив Михайло і дістав з кишені червону книжечку службового посвідчення, хоч і було зрозуміло, що черговий пізнав його.

— Заходьте… Вас двоє?

— Як бачите.

Швидко рушили темним коридором до ліфта. За спиною клацнув замок, долинуло невдоволене буркотіння міліціонера.

Вони вийшли з кабіни на третьому поверсі, зупинилися перед широкими скляними дверима, за якими — пітьма.

— Ходімо.

Михайло першим переступив поріг, за ним Андріан.

У великій залі відразу спалахнуло яскраве світло — гірлянда люмінесцентних ламп по периметру стелі, прикрашеної старовинним гіпсовим ліпним орнаментом.

“Ворожбит” займав більшу половину площі — квадратна тумба до самої стелі, довкола неї розташувалося, сім тонших квадратних колон, екрани, клавіші, сигнальні лампи, одне слово, найскладніша електроніка.

— Привіт, опівнічники! — раптом пролунав басовий голос згори. Водночас Андріан помітив дві малі телекамери, спрямовані на них, вони повільно оберталися, обмацували гостей уважним поглядом.

— Привіт, Ворожбите. Ти вже вибачай за такі’пізні візити.

— Чи я тобі за дня не набрид, Михайле? Вночі міг би й відпочити… Хай твій товариш підійде до третього пульту, я хочу з ним познайомитись.

— Чуєш, Андріане? — мовив Михайло.

— Де третій пульт?

— Ходімо.

— Михайле, покажи товаришеві все, що треба зробити для нашого знайомства, — в голосі Ворожбита відчувалося легке роздратування.

Підійшли до однієї із семи колон.

— Міцно притисни долоні ось до цих пластин. Так. Саме так. Ці електроди я надіну сам. Тримай, доки Ворожбит не задовольниться.

— Шановний Андріане, — сказав Вор’ожбит. — Уявіть, будь ласка, щось дуже для вас приємне… Дякую… А зараз пригадайте, будь ласка, страшний або дуже неприємний випадок із вашого життя… Дякую… Подумайте про свою роботу і про свого начальника… Дякую… Го-го-го… — Ворожбит чомусь голосно розсміявся. — В тебе дуже цікавий товариш, Михайле. Я Ще не зустрічав такого еманаційного спектру…

— Ще всякі зустрінеш… — кинув Михайло!

— Дуже приємно познайомитись. Сідайте, прошу. Я уважно вас слухаю.

— Розкажи свої міркування, Андріане. Ворожбит сам визначить, що йому робити.

Все відбувалося з блискавичною швидкістю. Андріанові видавалося, що, коли Ворожбит просив уявити чи пригадати щось приємне-страшне-неприємне-буденне, він навіть не встигав на чомусь конкретному зосередитись, а вже лунав голос: “Дякую…”

Андріан почав викладати суть своєї ідеї, говорив доволі плутано про певні генетичні зміни, які мусять змінити на краще людську природу, психологію, характер, говорив про людську порядність, про байдужість, про державу особистостей, позбавлених владо— і славолюбства. Ворожбит його ні разу не перебив, уважно слухав, аж доки Андріан не сказав схвильовано:

— Все… От ніби і все…

Ворожбит відразу мовив:

— Я тебе зрозумів, Андріане. Я зрозумів, що ти хочеш від мене, і зрозумів, чим я можу допомогти тобі… Зачекайте трохи…

Яскраве світло в залі трохи пригасло. Водночас на великому телеекрані з’явилося обличчя — сухорляве, вилицювате. Спершу воно було позначено якось графічно, але поступово виповнювалось тонкими штрихами, оживало. Високе чоло, на чолі — глибокі, рівні, як під лінійку, зморшки. Великий прямий ніс. Погляд зосереджений, якийсь ніби гнівно-іронічний і водночас —