Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81 - Леонід Миколайович Панасенко

— Ти погано знаєш жінок, Джоні. Вона так само жива людина… Я вже їй трохи подобаюсь. А ти ж сам впав у провалля!.. Повір: я тяжко сумуватиму за тобою, старий. Так тяжко, що їй навіть стане жаль мене… І носитиму я її на руках ще краще, ніж ти! Зі мною вона заживе другою молодістю.

Капітан схопився за голову й тихо застогнав.

— І гроші твої, Джоні, тепер належатимуть їй, а отже, мені.

Джон Фейр скорчився від спазмів у шлунку, його сильно занудило. Проте переміг хвилинну млість, і невдовзі з прірви глухо долинуло:

— Гаразд, Свояче!.. Тепер слухай моє останнє бажання: загорни в скафандр пістолет і кинь сюди.

— Навіщо?

— Я не збираюсь тут довго мучитись, йолопе! А скафандр — найкращий саван для астронавта.

— Ти мужня людина, капітане. Але через твоє щастя нещасливий Ентоні… Лови і прощай!

Джон Фейр втомлено сповз на дно ями і ліг горілиць. Зі своєї глибокої могили він дивився вгору. На блакитну цятку неба. Дивився і боявся заплющити очі. Далеко. Все далеко: небо, Земля, друзі і… Маргарет, яка не виконала наказу. Пожаліла хлопця? Чи не схотіла відмовитись од маленької жіночої втіхи? Швидше і те й друге… Коли ж вона захоче побачити мою могилу, Ентоні поведе її до першої-ліпшої прірви. Ех, пізнувато пригадалась казка про підземелля!

За якусь чверть години Джон Фейр, похитуючись, звівся на ноги. Тремтячими руками взяв у руки зубило й молоток. Спробував бити каміння. Там, де вода. Марно. Тоді він розгорнув скафандр — свій легкий робочий костюм. Повільно одягся, залишивши відкритим тільки обличчя. Оглянув пістолет: жаль, на зубилі його лазерної енергії не заощадиш… Відклав зброю і взяв датчик — старанно вибрав потрібне йому місце. Тепер можна… Тримаючи обіруч пістолет, майже впритул підніс його до кам’яної тверді. Натис на спуск і тут же відпустив. Подивився на глибину отвору, тоді знову взяв зубило й молоток. Орудуючи ними, трохи збільшив кільце отвору. Знову вставив зброю в заглибину. Цього разу надовще… Аж поки не почув шипіння… Вода! Джон Фейр гарячково висмикнув пістолет. Тонкий, але сильний струмінь води вистрелив у яму. Капітан ще раз глянув на стрілку датчика і тепер уже без вагань спрямував пістолет на кам’яну стіну.

Так виникли ще чотири отвори, які разом з першим — вершиною — тепер утворювали майже рівнобедрений трикутник. Вони не дістали води, та капітан цього, власне, і не домагався. Здавалося, зовсім спокійно застромив пальці в одну з кишеньок похідної торби і видобув звідти дюжину тонких жовтих паличок. Тут же позасовував їх у вибиті лазером дірочки. Ще з іншої кишеньки дістав тюбик і, відкрутивши ковпачок, густою рідиною навхрест сполучив усі отвори.

Вода вже сягала колін, але в’язень терпляче ждав. У руці він тримав маленьку блискучу запальничку… І тільки тоді, коли вода піднялась вище пояса, Джон Фейр натиснув кнопку запальнички й підніс вогник до точки перетину двох ліній. Затим набрав у легені повітря і пірнув під воду.

Капітан тремтів. Але тепер — від холоду… І тільки-но дістав руками країв ями, як спритно, мов кішка, викинув своє тіло на волю. Швидко скинув скафандр і побіг у напрямку до зорельота. Він біг, не розбираючи дороги, не помічаючи, як день переходить у ніч, оповиваючи сутінками горби, яруги і чагарники. Всі найважливіші центри його, всі нерви вібрували й гули від щойно пережитого, від подиху смерті. Але він живий, живий! А що було б, якби не ота свята вода? Якби не вода… Він убив би себе. Убив би!.. Бо тільки так, разом із собою, він зумів би знищити оту жовтаво-млосну безвихідь, оту нудотну каламуть. І страх… страх заплющити очі… Ні, ні! Не треба більше думати про це, не треба! З нього вже досить… Він навіть не хоче уявляти собі того, що попереду. У свідомості — тільки контроль за напрямком руху. І все.

Його корабель, його дім і храм, стояв на місці. Тільки наглухо зачинений, ще темніший від нічного неба. Він; був у жалобі. Не жарт: самого господаря поховав… А той господар узяв та й вернувся до рідного порога… Он сидить дожидається, коли домівку відчинять!.. Капітан обіймав свого друга-велета і тихо плакав…

Так він стояв довго-довго. Потім прихилився до дюз і поринув у глибокий сон без сновидінь.

Хороший хлопець капітан. Хороший. Та тільки чому ось він… він, тренований майже на всіх диявольських каруселях, раптом сіпнувся? І затремтів дрібно-дрібно? Чому потемніли й так хижо звузились його очі?.. Еге, та то відчинився його дім. І вийшли з нього двоє — господиня та її лукавий гість. Убивця господаря. Ідуть кудись… Дуже згорьована вдова — гість її під руку тримає. Щоб не впала!.. “А що ж то вони робитимуть? — дивується господар. — Ага, квіти обоє збирають. Йому на могилу…” І стукнув капітан своєю зброєю по машині — звів голову гість. Ще раз ударив — той рушив до корабля: що там? І раптом спинився. Зблід. То сам господар вийшов йому назустріч. Воскреслий! Тільки дивний якийсь! Глянула й собі господиня і теж заклякла на місці: і падати не падає, і до чоловіка свого не біжить.

— Ну, Ентоні! Кажи останнє бажання! — підняв зброю капітан.

Мовчить Ентоні. На його обличчі — маска якогось містичного і водночас тваринного жаху.

Мовчить і капітан, повільно опускає руку., Переводить погляд на дружину, ледь чутно каже:

— Це твій останній рейс, Маргарет. Віднині ти теж пасажир… Живий баласт.

— Ти втрачаєш міру, Андріане…: — тихо мовив Михайло.

Андріан похнюпився, хотів відповісти щось зухвале, принаймні колюче, але не промовив ні слова. Останніми тижнями щось мучило його, повсякчас виводило з рівноваги. Але він не міг збагнути, що ж його непокоїть. Скора весна? Парубоцька самотність? Робочі клопоти? Хіба це все для нього ще не звичнб? Вже звик. Ба, навіть полюбив свій холостяцький світ, виповнений значимими біологічними проблемами, експериментами, нечастими розвагами і постійним очікуванням чогось великого, якогось осяяння. Звикнув і полюбив тією байдужою, упокореною любов’ю, яка нічого не вимагає і сама нічого не дає.

— Тебе завжди треба стримувати, — вів далі Михайло. Його вилицювате обличчя виповнилось якимось тамованим жалем, співчуттям, а очі примружились у вимушеній посмішці. -Ти часто забуваєш, що живеш не серед гомункулюсів. Ми — люди, Андріане. І хоч природа для свого розвитку, як ти кажеш, і не потребує письмових наказів та збірників законів, але ж…