Колгосп тварин - Джордж Орвелл
Погідного вечора, коли вівці нарешті повернулись, а інші тварини після трудового дня посходилися до своїх хлівів, надворі перелякано заіржав кінь. Тварини аж позаклякали від страху, бо то іржала Конюшинка. Коли знову почулося іржання, всі зірвалися з місця й гуртом влетіли до двору. Там вони й побачили, від чого так несамовито іржала Конюшинка.
Подвір’ям на задніх ногах ішла свиня.
Так, то був Пищик. Трохи незграбно, ще не зовсім вправно утримуючи свою тушу прямо, проте з дивовижною рівновагою він крокував через двір. А за хвилину з будинку потяглася вервечка свиней — і всі на задніх ратицях. У декого це виходило краще, у декого гірше, дехто трохи заточувався і норовив на щось зіпертися, проте всі вони успішно пройшлися двором. І відразу ж потому розлігся оглушливий гавкіт і почулося пронизливе кукурікання чорного півня. Велично випроставшись і пихато позираючи довкола, на двір виплив сам Наполеон в оточенні метушливих псів.
У ратиці він тримав батіг.
Запала моторошна тиша. Вражені й приголомшені, нажахано збившись докупи, тварини дивилися, як довга вервечка свиней повільно крокує подвір’ям. Здавалося, світ перевернувся догори дриґом. Коли ж минулося перше потрясіння, вони б може, попри все — попри страх перед псами, попри набуту за довгі роки звичку ніколи не нарікати й не обурюватися — й почали б протестувати, та саме цієї миті, ніби за командою, несамовито забекали вівці:
— Чотири ноги — добре, дві ноги — ще краще! Чотири ноги — добре, дві ноги — ще краще! Чотири ноги — добре, дві ноги — ще краще!
Так тривало хвилин п’ять. А коли вівці нарешті втихомирилися, вже нічого було й протестувати, бо свині встигли повернутися в будинок.
Бенджамін відчув, як чийсь ніс ткнувся йому у плече — то була Конюшинка. Її старечі очі наче ще більше потьмянішали. Вона мовчки й лагідно потягла його за гриву й повела в кінець великого хліва, де були Сім Настанов. Якусь хвилину вони стояли й дивилися на замазану дьогтем стіну з білими літерами.
— У мене слабкий зір, — мовила Конюшинка. — Хоч я й замолоду ледве прочитала б, що там написано. Але мені здається, що ніби стіна не така, як була. Бенджаміне, чи Сім Настанов такі ж, як і раніше?
Уперше в житті Бенджамін порушив своє правило й уголос прочитав написане на стіні. Проте тепер там була одна-єдина заповідь, і вона провіщала:
УСІ ТВАРИНИ РІВНІ
АЛЕ ДЕЯКІ ТВАРИНИ РІВНІШІ
Тож воно і не дивно, що наступного дня свині-наглядачі вже тримали у ратицях батоги. Не дивно й те, що свині придбали собі радіоприймач і вже домовлялися про телефон, а також передплатили журнали «Джон Булль», «Пікант» та газету «Дейлі Міррор». І не дивно було, що Наполеон прогулюється у садку з люлькою в роті, і навіть те, що свині подіставали із шаф одяг містера Джонса й повбиралися в нього, аніскілечки вже не дивувало. Сам Наполеон постав у чорному пальті, бриджах та шкіряних наколінниках, а його свинка-фаворитка — в муаровій шовковій сукні, яку місіс Джонс зазвичай вдягала на свята.
Через тиждень по обіді у Колгосп приїхало кілька візків: то прибула делегація сусідів-фермерів на оглядову екскурсію. Вони ходили територією Колгоспу і захоплювалися побаченим, а надто вже вітряком. Тварини саме сумлінно прополювали ріпу. Не знаючи, кого їм більше боятися — свиней чи нежданих відвідувачів, вони навіть не насмілювалися звести погляди.
А увечері з будинку линули регіт і співи. І той гармидер пробудив у тварин цікавість. Що ж там таке трапилося, що тварини знайшли спільну мову з людьми? І вони стали якомога тихіше підкрадатися до садка за будинком.
Боячись ступити далі, вони завагалися біля хвіртки, та Конюшинка наважилась першою. Навшпиньки вони підійшли до будинку, і найвищі тварини зазирнули у вікно. За довгим столом сиділо з десяток фермерів і стільки ж поважніших свиней. На чолі столу сидів сам Наполеон. Схоже, у своїх кріслах свині почувалися цілком розкуто. Товариство розважалося грою в карти, але ненадовго відволікалося, щоб виголосити тост і випити. По колу ходив великий глек, і кухлі знову наповнювалися пивом. Ніхто не помічав, що зацікавлені тварини заглядають у вікно.
Містер Пілкінґгон з ферми «Лисячий Гай» підвівся з кухлем у руці:
— А зараз я пропоную шановному товариству випити. Але перед цим вважаю за свій обов’язок сказати кілька слів.
Він сказав, що його, як і всіх присутніх тут, безперечно, дуже тішить усвідомлення, що настав край взаємній недовірі і чварам. Була пора — не те щоб він чи хтось із присутніх тут її схвалював — але була така пора, коли на шановних керівників «Колгоспу тварин» люди-сусіди дивилися якщо не вовком, то з певним острахом. Траплялися й прикрі інциденти, поширювалися хибні ідеї. Вважали, що ферма, якою володіють і верховодять свині — це щось ненормальне і може кепсько вплинути на сусідів. Чимало фермерів передчасно вирішили, що на такій фермі запанує дух вседозволеності й анархії, побоювалися небажаного впливу на власних тварин і навіть на людей-робітників. Але тепер усі ці сумніви розвіялися. Сьогодні він і його колеги відвідали «Колгосп тварин», самі оглянули кожен його закуток, і що ж вони побачили? Не лише найсучасніше господарювання, а й дисципліну і порядок, які повинні стати взірцем для всіх фермерів. І він гадає, що не помилиться, коли скаже, що нижчі тварини тут працюють значно більше, а їжі отримують значно менше, ніж їхні колеги у графстві. І справді, він та інші гості сьогодні тут побачили багато такого, що вони негайно запровадять на власних фермах.
На закінчення він ще раз наголосив на тих дружніх відносинах, які є і мусять бути між «Колгоспом тварин» та його сусідами. Між свинями і людьми немає і не повинно бути суперечок, бо у них спільні і прагнення, і труднощі. Хіба в нас не та сама проблема робочої сили? Скидалося, що містер Пілкінґтон, який не одразу зміг стримати сміх, от-от виплесне на товариство заздалегідь заготовлений дотеп. І тамуючи сміх,
