Колгосп тварин - Джордж Орвелл

— Боксере! — скрикнула вона. — Що з тобою?

— Щось у легенях, — мовив той спроквола. — Пусте. Доведеться вам кінчати вітряк без мене. Каменю навезено чимало. Все одно мені лишилося працювати тільки місяць. Чесно кажучи, я вже чекав пенсії. А коли Бенджамін постаріє, то йому, певно, також дадуть пенсію. Удвох воно буде веселіше.

— Тобі потрібна негайна допомога, — сказала Конюшинка. — Збігайте-но хтось та повідомте Пищика про те, що сталося.

Усі одразу помчали до Пищика, і залишилися тільки Конюшинка й Бенджамін, який приліг біля Боксера й довгим хвостом мовчки відганяв мух. За чверть години з’явився Пищик, співчутливий і турботливий. Він повідомив, що товариш Наполеон з незмірною скорботою довідався про недугу найсумліннішого працівника Колгоспу і оце якраз робить усе, щоб улаштувати Боксера в віллінґдонський шпиталь. Тварини дещо занепокоїлися від такої звістки. Бо ще ніхто не потикався з ферми, окрім хіба що Моллі та Сніжка, і їх жахала думка, що їхній хворий товариш потрапить до людських рук. Проте Пищик їх заспокоїв і сказав, що ветеринар в Віллінґдоні гарний фахівець і легко вилікує Боксерову недугу. Не те що на фермі. А десь за півгодини, коли Боксерові трохи покращало, йому допомогли звестися на ноги, і він якось дошкандибав до стійла; там Конюшинка й Бенджамін уже приготували йому м’яку солом’яну підстилку.

Два дні Боксер лишався у стійлі. Свині прислали велику пляшку з ліками рожевого кольору, яку знайшли в аптечці у ванній, і Конюшинка двічі на день після їжі поїла ними Боксера. Увечері вона лежала в стійлі і розмовляла з ним, тоді як Бенджамін відганяв мух. Боксер удавав, що не особливо переймається. Якщо він швидко одужає, то може сподіватися, що проживе ще років зо три: він чекає тих погідних днів, коли зможе пастися у закутку великого пасовиська. А тоді матиме час і для навчання та інтелектуального розвитку. Він зізнався, що хоче решту життя присвятити двадцяти двом літерам, яких йому досі не вдавалося осягнути.

Але Бенджамін та Конюшинка могли провідувати Боксера лише після роботи. А десь опівдні по нього приїхав фургон. Всі саме під наглядом свині прополювали ріпу, коли з подивом побачили, як від хлівів до них щодуху мчить Бенджамін і щось горлає. Вони вперше бачили Бенджаміна таким збудженим, як і те, що Бенджамін щодуху гасає.

— Мерщій! Мерщій! — гукав він. — Мерщій сюди! Вони забирають Боксера!

Незважаючи на свиню, тварини кинули роботу й помчали до хлівів. Таки справді, у дворі стояв великий критий фургон, у нього були впряжені двоє коней. З одного боку на фургоні був напис, а візникував хитруватий чоловік з насунутим на очі капелюхом. Боксерове ж стійло було порожнє.

Тварини з’юрмилися навколо фургона.

— До побачення, Боксере! — гукали вони. — До побачення!

— Дурні! Дурні! — заволав Бенджамін, стрибаючи навколо них і б’ючи копитцями об землю. — Дурні! Та ви погляньте, що написано на фургоні!

Тварини притихли. Мюріел по літерах почала читати напис, але Бенджамін відштовхнув її і сам посеред мертвої тиші прочитав його:

— «Елфред Сіммондз, коновал і клеєвар, Віллінґдон. Гендляр шкурами, кістковим борошном і щенятами». Невже не розумієте, що це означає? Вони ж забирають Боксера на шкуродерню.

Тварини скрикнули від жаху. Чоловік на козлах раптом шмагонув коней, і фургон рвонув з подвір’я. З розпачливими криками всі кинулися навздогін. Конюшинка вирвалася вперед, але фургон помчав швидше. Конюшинка на своїх товстих ногах силкувалася скакати ще швидше, але спромоглася лише на легенький галоп.

— Боксере! — гукала вона. — Боксере! Боксере!

І тоді, немов почувши той ґвалт, у задньому віконці фургона з’явилася Боксерова морда з білою смужкою на носі.

— Боксере! — несамовито горлала Конюшинка. — Боксере, тікай! Мерщій тікай! Вони везуть тебе на погибель!

Тварини підхопили її крик:

— Тікай, Боксере, тікай!

Але фургон швидко мчав, віддаляючись від них. Хтозна, чи почув Боксер Конюшинку. Але за хвилину його голова зникла у віконці і у фургоні почулося гупання копит: то Боксер намагався вирватися на волю. Колись від кількох ударів Боксерових копит фургон розлетівся б на друзки. Та ба! Сили полишали його, і невдовзі удари копит ослабли, а тоді й зовсім стихли. Тварини розпачливо благали коней, що були впряжені у фургон, зупинитися.

— Товариші! Товариші! — волали вони. — Не везіть на погибель свого брата!

Але їм, нерозумним, годі було збагнути, що й до чого: вони лише пригасли вуха й помчали ще швидше. Боксер більше не виглядав у віконце. Надто пізно хтось кинувся наперед, щоб зачинити браму з п’яти перекладин. Бо фургон уже її проїхав і швидко віддалявся. Більше ніхто не бачив Боксера.

Через три дні стало відомо, що, незважаючи на всю допомогу, яку лише можна було йому надати, він таки помер у віллінґдонському шпиталі. Пищик усім оголосив цю новину. Він сказав, що до останньої хвилини залишався з Боксером.

— Це була найзворушливіша мить у моєму житті! — піднявши ратицю, Пищик утер сльозу. — Я до кінця стояв біля його ліжка. Останнє, що він сказав, напруживши всі сили, це те, що єдине, за чим він жалкує, що не побачить готового вітряка. «Уперед, товариші! — шепотів він. — Уперед в ім’я Повстання. Хай живе „Колгосп тварин“! Хай живе товариш Наполеон! Наполеон завжди правий!» Отакі були його останні слова, товариші.

Тут Пищик несподівано вмовк і підозріло заозирався на всі боки.

А потім продовжив, що коли забирали Боксера, нібито ширилися безглузді й злісні чутки. Бо на фургоні, яким відвозили Боксера, дехто помітив слово «Коновал». І через це зробив хибний висновок, що Боксера нібито відправляють до шкуродерні. Тяжко повірити, зітхнув Пищик, щоб хтось із тварин докотився до такого. Вони ж не думають, обурено вигукував він, підстрибуючи і вимахуючи хвостиком, що улюблений вождь товариш Наполеон здатний на таке? Насправді ж усе дуже просто: фургон раніше належав живодерові, але потім його придбав ветеринар і не встиг зафарбувати старої назви. Тому й виникло це непорозуміння.

Тварини відчули неабияке полегшення. А коли Пищик яскраво змалював останні хвилини Боксера, виняткову увагу до нього, ті ліки, за які платив Наполеон, незважаючи на те, що вони були страшенно дорогі, у них розвіялися останні сумніви. Їхню скорботу за померлим тамувала думка про те, що, принаймні, він помер щасливим.

Наступної неділі на ранковому мітингу з’явився сам Наполеон і