Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83 - Володимир Іванченко

Коли зустрічаються люди різних країн, континентів, перше, що їх здружує, — культура. На допомогу приходять жниги, співаки, актори, спортсмени. Мистецтво єднає народи. В цьому його давня заслуга і давнє покликання.

Гомес того разу так і не прийшов.

— Я постараюсь виправитись, — сміючись, сказав він за кілька днів, коли з ініціативи Товариства ми вибралися на прогулянку по Ріо де Ла-Платі.

День видався сонячний, попередня поїздка по місту, ознайомлення з його мальовничими місцями, куточками, пам’ятками налаштовували на веселий лад, і ми співали традиційну “Катюшу”, що вийшла аж сюди, на круті береги Атлантики, милувалися квітуванням дачних садочків та палісадників уздовж річки, її численними острівцями (як у нас під Києвом на Дніпрі), гарненькими котеджиками на відвойованих у великої води крихітних ділянках землі… А Армандо сміявся, йому було на диво радісно. Невтримний, рвійний, з добрим голосом і ще кращим умінням володіти ним, віртуозний гітарист, він запалював веселістю, оптимізмом… Чомусь подумалося, що добре було б зустрітися з цим чоловіком десь у наших краях, серед наших людей, — скільки б він мав там прихильників, шанувальників, друзів!

Сказав йому про це. Армандо зразу ж відказав.

— Ні, спочатку до мене, на мою батьківщину, в Мендосу. Там, до речі, багато українців. Вирощують пшеницю і виноград. І пісень гарних співають. — Він говорив швидко, весь час зиркаючи на тлумача — мовляв, чи встигає, чи все передає гостеві.

Островів меншало. Ла-Плата розливалася неозоро, в туманній імлі тонули її береги. На рейді замаячили силуети військових кораблів — Армандо враз пртімовк, довго дивився в той бік, аж поки наш катер не розвернувся.

Місто Мар дель Плата. На двісті тисяч мешканців — три а то й більше мільйонів курортників, казино на 39 тисяч місць; індустрія туризму; багаті вілли…

Шпаркий вітер з Атлантики студить розпашіле скалля, дихає спекою, запахами бананових островів, далекої Африки. На проспекті Колон густо цвітуть липи, трохи вище — гігантські сосни… І квіти — нагідки, настурції… Я вже вкотре згадую їх, ці невибагливі квіточки, тому що вони нагадують мені дитинство, матір, яка так шанувала їх і стільки, бувало, насівала, що од них аж рябіло на вгороді, при хаті. Не сподівався зустріти їх у такій далечіні й такій кількості та буйній красі.

Місто без театрів — їх заміняють злачні місця, казино, телебачення. Демонструється “Велика Вітчизняна війна”, дубльована по-іспанськи і з титрами. На диво, без купюр. У чи не єдиному кінотеатрі йде наш фільм “Москва сльозам не вірить”… Взагалі тут засилля телефільмів пригодницьких — про боротьбу з індіанцями, тобто за освоєння цих земель. На кожному кроці смерть, вбивства, ґвалтування… І героїзм завойовників. Вам можуть навіть показати (і не без гордості) місця, де колись мешкали аборигени. Ось лагуна дель Лоспадрес (лагуна батьків). Чимале озеро, лісочки, поля. Колишнього ні сліду, жодної згадки. Ресторан, стоянка авто, різні служби… Цивілізація довела свою перевагу.

Благословенна мить вертання додому! Голова аж пухне од вражень, розмов, згадок. Стільки нових знайомих, друзів, а ти ждеш не діждешся хвилини, коли літак відірветься од злітної смуги і через моря-океани, гірські кряжі й пустелі понесе тебе на дужих сталевих крилах до отчого дому. Колись, малим, навчений батьками, їхніми піснями, казками й легендами, ти, проводжаючи очима легкий гусячий клин в осінньому небі, задерши голову, кричав: “Гуси, гуси, гусенята, візьміть мене на крилята!..” Куди рвався, прагнув, линув? Не знав, одначе поглядом вів гелготливу вервечку, і заздрив їй, і хотів з нею… Нині ж — додому, туди, де на споришевім подвір’ї твій невидимий слід. І слід батьків, дідів, прадідів. Що сиділи на призьбах, на колодках, творили оті диво-казки, зовсім не сподіваючись на їх ореальнення, на те, що ти, одержимий їхньою гадкою, візьмеш та й полетиш колись на край світу, і побачиш там, і зустрінеш там таких же людей, з точнісінько такими ж клопотами. Тільки ж, як повернешся, жаль тобі.буде, жаль, що не побачиш уже батька-матері, не розкажеш їм тої справжньої казки, не прокричиш услід гусям-гусенятам… Що на одну людську мрію стало в житті менше, бо вже тих крил-крилят народилося-наробилося стільки, що шумить од їхнього шуму, гуде од їхнього гулу, гримить од їхнього грому…

…Я люблю тебе,

Тільки тебе.

Чи здійсниться наше щастя -

Як ми його задумали?

Це співає Басіліо, хлопець із амазонської сельви. Погляд його — вгору, до сонця, що пробивається крізь гущину тропіків, голос його сумовитий, але хочеться, хочеться вірити, що й ця одвічна людська мрія про задумане щастя здійсниться, збудеться, стане реальною, як здійснилося їх багато на цьому світі.

Ліма — Буенос-Айрес — Київ.

Сонце зайшло за хмару над самою вершиною хребта, і якийсь час ми напружено стежили за нашим оператором Кирилом Хічкановим. Приготувавши кінокамеру, він метушився понад краєм урвища, між двома скелями, сподіваючись, що світло ще з’явиться. У нього лишався якийсь там метр плівки, і він із затятістю, на яку здатні тільки кінооператори, чекав появи сонця, щоб повезти звідси відбиток палаючої кулі, що скотилася на вершину хребта й освітлює це таємниче плато із заміською віллою доктора Мікейроса та загадковими кам’яними плитами, кожна з яких — своєрідне послання древньої цивілізації цивілізаціям прийдешнім.

— Не будемо заважати, — торкнувся мого плеча доктор Мікейрос, володар цього зібрання плит. — Може, йому ще й пощастить. Якщо це й справді так важливо.

— Завтра вранці ми вирушаємо до столиці, а звідти — на батьківщину, — пояснив я, хоч Мікейрос і сам знав, що іншої такої нагоди у нас не буде. Та й взагалі відвідання містечка Анданачі, за околицею якого височіє це плато з будиночком доктора Мікейроса, не входило до наших планів. Ми з оператором мали зняти кілька сюжетів із життя сучасних індіанців Південної Америки, нащадків древнього народу — інків. І ми це зробили. Але, вже завершуючи свою подорож, раптом почули від одного столичного журналіста про дивовижну колекцію доктора Мікейроса, який зібрав понад три тисячі кам’яних плит. На плитах стародавні майстри “закодували” у піктограмах найрізноманітніші знання, набуті невідомою нам древньою цивілізацією, наукова еліта якої, вважає доктор Мікейрос, залишила ці послання перед тим, як переселитися на іншу планету, стартувавши на своїх кораблях із космодрому на плато Наска.

Одначе все це — і невідома цивілізація, і космодром, і переселення на іншу планету — лишалося питанням полемічним. А плити — ось вони. І збирач їх — теж. І ми могли