Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83 - Володимир Іванченко

Після вечері всі подалися до бару. Звідти вже чути бринькання гітари, звуки шумових інструментів.

Бар у Пальмеро — своєрідний музей. На стінах, стелі розвішано всілякі народні вироби — від, приміром, невеликої, майстерно сплетеної риболовної снасті до хатніх речей, музичних інструментів. Безліч виробів з дерева, шкіри. Все це можна купити.

Сідаємо за столиками на лавах попід стінами, хто п’є коку, хто віскі… Троє музикантів сидять на чільному місці, на невеличкому підвищенні, один — у центрі — з гітарою. Без оголошення, особливого якогось вступу, непомітно, природно — ніби з наших же розмов — виникає музика. Спочатку несмілива, якась уривчаста, вона стає дедалі чіткішою, ритмічнішою. Поступово поринаєш у світ звуків, незнайомих, однак любих слухові. Розмови глухнуть, увага зосереджується, — помешкання виповнюється спокійною, приємною мелодією.

Смаглявий, високочолий юнак з гітарою звичним порухом руки прикриває струни, на мить западає тиша, чути, як багатоголосо гомонить сельва, затим хлопець гордо підводить голову, оливковими очима дивиться в простір, і з уст його, слідом за гітарою, не зривається, ні — лине спів. Трохи сумний, задушевний, проникливий.

Я від землі,

я від природи,

я від сонця,

я від води, -

я такий, як є.

Душа моя чиста

і відкрита для всіх.

Здалося, що навіть без перекладу я збагнув слова пісні. Зрозумів, на знаючи мови, якимсь… надцятим чуттям — так сердечно, просто, щиро співав юнак. І подумалося, що світ таки справді облаштований для взаєморозуміння, єднання людей, навіть розділених материками і океанами; що почуття, коли вони чесні, передаються, вселяються в душі інших і викликають взаємність; що люди різні, але ніхто не повинен бути байдужим до іншого. Мені щеміло хлопцевим щемом, боліло його болем, було смутно від його смутку.

Мелодія змінювала мелодію, це було свято душі, духовності, отого великого чи величного, що становить наше єство, наш зміст і нашу сутність… Син бідного селянина, Басіліо Сабаріхо давно виявив свій талант, усі сподівалися, що хлопець поїде до великого міста, стане співаком. І він справді поїхав, але ніде його не прийняли, не оцінили, бо він бідний, бо там потрібні гроші. І Басіліо повернувся. Вдень працює в господарстві туристичного селища, а ввечері, як бачите… Оркестр неофіційний… Нікого він не цікавить. Туристи, однак, слухають, Басіліо їм подобається.

Я в тебе закохався,

Коли сходило сонце.

Я хочу всім про це розповісти…

Лунає “Гуантанемера”, знаменита “Гуантанемера”, що обійшла світ, що захоплює ліричністю, ритмікою — музики, співу, душі.

А небо чисте й зоряне-зоряне!.. Давно не бачив я таких великих, яскравих зірок. Хіба що в дитинстві, тієї далекої неповторної пори, яка чомусь так часто згадується, так зримо постає то одним епізодом, то іншим. Бувало, виведемо коней на ніч пасти, і аж до світу дивимося на зірки, розмірковуємо — чи й там як у нас: поля, озерця, діброви, гаї?.. І зорі ніби розуміють нас, підморгують, тремтять, як і ми під ранок, а потім хиляться, хиляться і десь засинають… От тільки чомусь менше зірок на Амазонці. Вони й більші, помітніші, але менше їх. Може, тому що близько екватор, небо тут вище, малих зірок просто не видно.

Одного дня по обіді нам показали сельву та її аборигенів. Відходимо кілька десятків кроків од житла й опиняємося в джунглях, серед гігантських кобао, гевей (каучукове дерево), майо, пальм, безлічі інших дерев, обкручених, переплетених, товстезними ліанами. Здавалося, що стежку прорубано в якійсь суцільній зеленій масі, що цвіла, пахла всіма можливими запахами, дзюркотіла струмочками, кишіла птаством. Сказати б, райська місцина (коли б, звісно, знав, як воно у тім раю). Багатство барв, звуків, незвичайність, неповторність усього довколишнього.

— Плодоносний шар грунту тут неглибокий, тому — зверніть увагу — коріння дерев росте горизонтально.

Справді бо! В деяких гігантів коріння — що опори ліній електропередач. Суцільне кореневе плетиво. Важко розібратися, де чий корінь. Враження таке, ніби весь ліс, уся сельва тримається на оцьому переплетінні, забери з-під нього грунт — вона все одно стоятиме.

Години за півтори, подолавши — кладками та стовбурами повалених дерев — з десяток річечок, виходимо на простору галявину. Селище виникло якось несподівано, раптово — над річкою, на пагорку. Хатини й тут на палях, бо під час розливу Амазонки вода сягає й сюди, кілометрів за три-чотири. Гурт дітвори вибігає назустріч. Напівголі, в коротеньких спідничках з пальмового волокна дівчатка (їх чомусь тут переважна більшість), в однієї на голові сидить маленька мавпочка. Окремо на лавах сидять жінки й чоловіки, теж у пальмовому вбранні, в усіх намисто, сережки, обличчя розмальовані. Тут же сувеніри — вироби із шкіри, кори, дерева, листя, коріння, черепи крокодилів, мавпочок, — усе, що потрапляє до рук жителя сельви, може обернутися в прикрасу або якусь, потрібну в господарстві, у побуті річ.

Виявляється, ми потрапили на своєрідний ярмарок, влаштований для туристів. Грошей на цьому імпровізованому ярмарку не вимагалося. Індіанці більше вірять товарному обміну. В хід пішло що в кого було: мило, гребінці, плавки, майки, сигарети, сірники, кольорові листівки. Річ, що десь у цивілізованому місці могла коштувати долари, десяток доларів, ішла за пачку сигарет, які тут же розкурювалися ласими до цього чоловіками й жінками.

Діти, як і належить дітям, сновигали поміж дорослими, так само щось міняли, просили… Шкода було на них дивитися — худенькі, маленькі, вони благально зазирали в очі, простягали рученята.

Хворобливо блискучі на жовтавому обличчі очі дивляться на тебе, губенята ворушаться: “Карамельо…” Дитині так хочеться тих простеньких солодощів!

Базарчик, торг чомусь здалися символічними. Прикметними в значно ширшому плані. Чи ж не так, за безцінь чи за півціни, ідуть багатства цієї землі, цього дивовижного краю!

…Кінець минулого віку. До настання нового, двадцятого, зовсім недалеко. Бурхливий розвиток техніки змушував підприємців вишукувати не тільки сировину для своїх підприємств, а й місця, де вона дешева і доступна. 1880 року з’явилася гумова автомобільна шина. Для виробництва її потрібна природна гума. Виявилося, що найкращий її продуцент — “кау-чук”, в перекладі з індіанської — “дерево, яке ллє сльози” — серінга, або гевея. Високе дерево з зонтичною короною, майже без гілок. Листям і корою воно схоже на наш ясен. Каучуконосні ростуть не тільки на Амазонці, але тут вони особливо багаті соком високої концентрації (під час екскурсії хтось цюкнув ножем по кореню гевеї — одразу ж бризнула біла густа рідина). Відкриття збурило капіталістичний світ. Англо-американські монополії одна поперед одної кинулися освоювати джунглі, черпати з них по суті дармове багатство. Праця збирачів каучуку неймовірно тяжка