Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83 - Володимир Іванченко

Сам Мікейрос не наважився б стверджувати, що небуденний, майже космічний пейзаж, який відкривався звідси, захоплював його своєю красою. Він народився в Амазонії і з дитинства призвичаївся до більш-менш рівнинних пейзажів. Його чарувала сельва, милувала душу граціозно повільна, майже застигла, лісова річечка, що десь далеко впадала в Амазонку, зваблювали ледь помітні стежки джунглів і тішили око мальовничі яскраво-зелені пагорби, між якими вигрівалися на сонці хатини невеличкого селища Ача. У цьому селищі, в якому народжувалися, жили й умирали всі його предки з часів Конкісти, він і провів своє раннє дитинство. Отож, вдивляючись у гори на світанку чи опівночі, він не так милувався природою, як намагався проникнути у таємницю Анд, у ту велику таємницю, що утворилася з безлічі дрібних катастроф, дивовижних пригод, стихійних і людських лих, яких поки що не могли й пояснити. А ще він намагався проникнути у таїну походження індіанських племен, що віддавна жили на схилах цих гір — історія їх, якби її ґрунтовно дослідити, могла б пов’язати древню, нині загиблу цивілізацію, що колись існувала тут, із життям сучасним, а може, й прийдешнім. Так, він, кого вже давно вважають диваком, гірським схимником чи просто божевільним, — кожен по-своєму, виходячи із власного розуміння способу життя і захоплень доктора Мікейроса і розуміння теорій, які він висував, поширював та всіляко відстоював, — шукав цієї розгадки. Та незалежно від того, хто і як ставився до господаря “гірського гнізда”, кожен усвідомлював, що все своє життя Мікейрос присвятив захопленню, яке не тепер, то колись, згодом вважатимуть неоціненною послугою людству. Можливо, це станеться тоді, коли вчені зуміють прочитати й розшифрувати все, що закодоване на плитах, звезених сюди з різних куточків Анд і всього континенту.

Тим часом остання блискавиця обпалила вершину гори, що обрисами своїми скидалася на знесиленого, заваленого на бік орла, і Мікейрос напружився, чекаючи, що слідом за нею вдарить над перевалом грім. Одначе в горах було тихо. Раптом щось примусило його озирнутись, і він побачив постать людини, яка, обминаючи оселю, бралася просто до нього.

Постать видалася йому незнайомою, не міг він розгледіти і обличчя цього невисокого на зріст, але широкоплечого, могутньої статури чоловіка, що, нахиливши голову, вперто, як віл на круту гору, піднімався на найвищу точку плато, де стояв Мікейрос. І з кожним його кроком у душі доктора Мікейроса наростала якась незбагненна тривога. Ні, не те, щоб його непокоїла сама поява тут людини. Хоч і обрав він життя самітника, проте жив не так уже й відлюдькувато. Крім сеньйори Олівейри, що була йому й дружиною, і домогосподаркою, й особистим секретарем і жила тут майже все літо, сюди ще час від часу наїжджали його колеги з різних університетів Перу, Колумбії та Болівії, знайомі альпіністи, що зупинялись у “гірському гнізді” перед тим, як вирушити в черговий похід у гори. А повертаючись, дехто додавав до його колекції одну або й дві кам’яні плити, знайдені десь по далеких гірських селищах чи невідомих ущелинах. Іноді ж вони не мали змоги принести плити й залишали аркуші паперу, на яких були малюнки та піктограми, бачені ними на скелях. Він завжди радів появі тут кожної нової людини. І хоча сам не був говірким, одначе робив усе можливе, щоб гості не почувались у нього незручно, відпочили й хоч трохи ознайомились із “забутими письменами”, залишеними бозна-ким і коли на кам’яних “пергаментах” сивої давнини. Але цей чоловік… Хто він? Чому так похмуро, немовби приречено, чвалає він сюди цієї надвечірньої пори? Які думки пригнічують його, які поривання ведуть до “гірського гнізда” і взагалі в гори? І чому, стежачи за його ходою, Мікейрос відчував якусь невиразну тривогу?

Ось він уже зовсім близько. Видно його обличчя — загрубіле, з дещо незвичайними обрисами: не індіанець, не європеєць, але й не метис. Здається, риси східні. Можливо, японець? Або шерп із Непалу? Обличчя вилицювате, обтягнуте жовтуватою шкірою. І погляд чорних очей (він зупинився за два кроки від доктора Мікейроса і якусь хвильку мовчки виважував його поглядом) стомлений і водночас заворожуючий, гіпнотизуючий…

— Ви господар цієї оселі? — неголосно запитав прибулець, дивлячись йому просто в очі.

Він говорив по-англійськи, але з помітним і трохи незвичайним акцентом.

— Так. Усі звуть мене просто доктором Мікейросом, так можете звертатися до мене й ви. Одначе хто ви й що привело вас сюди? — Доктор вийняв з рота давно пригаслу люльку і насторожено чекав відповіді.

— Моє прізвище — Кодар. Воно нічого не скаже вам, — відрекомендувався незнайомець. У голосі його не вчувалося ні втоми, ні хвилювання. Здається, він анітрішки не турбувався про те, як прийме його господар цього притулку. — Воно нікому нічого не скаже в цьому містечку. Та, мабуть, і в цій країні.

Мікейрос видобув з кишені пласку металеву тютюнницю і, не зводячи очей з Кодара, заходився повільно набивати свою люльку. Потім так само повільно спитав:

— Можу я дізнатися, що привело вас сюди, сеньйоре Кодар?

— У гори люди випадково не потрапляють. Мене захопила зненацька ця несподівана злива. Я змок до нитки й хотів би зігрітись, якщо ваша ласка. Ясна річ, до ночі я міг би дістатися й до містечка.

Доктор Мікейрос ще раз окинув його поглядом і тільки тепер звернув увагу на те, що в незнайомця немає ніякого альпіністського спорядження і взагалі ніяких речей, навіть фотоапарата. Щоправда, на боці в нього висіла причеплена до широкого ременя якась шкіряна торбинка, але й вона, здається, була порожня. Хто ж зрештою він: вчений, альпініст, просто людина, якій заманулося помандрувати, чи, може, чоловік, що наважився порушити закони вже не однієї країни, та й тепер, остаточно пустившись берега, шукає притулку по таких ось віддалених оселях та селищах індіанців, куди рідко навідується поліція?

— Було б нечемно, якби я відпустив вас отак, мокрого, брести до містечка, — мовив Мікейрос, запалюючи люльку. — Ходімо до мого житла. Попросимо господиню, щоб нагодувала нас і дала по склянці доброго вина.

— А мені казали, що ви живете тут сам-один, — озирнувся Кодар на “гірське гніздо”.

— Ні, там завжди господарює сеньйора Олівейра. Але ваші слова свідчать про те, що ви знали, до кого йшли.

— Так, звичайно, — незворушно відповів Кодар. — Одначе не знав вас в обличчя. У будиночку є ще хтось?

Мікейрос уже рушив до оселі, але, почувши це запитання, на мить зупинився.

— Вам конче потрібно знати це? Вас це турбує? —