Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83 - Володимир Іванченко

Усі, хто навідувався сюди досі, вважали за потрібне негайно і якомога докладніше розповісти про себе, щоб він знав, з ким має справу. А сеньйор Кодар, чи як його там, не поспішає з цим, та й взагалі поведінка цієї людини не те що не подобалася йому, а просто інтригувала. Проте розгадувати такі загадки він не любив. Вистачало з нього загадок, зв’язаних з “кам’яними плитами”.

— Так, мене це дуже турбує, — все з тією ж незворушністю підтвердив Кодар. — І згодом я поясню. Отож є у вас ще хтось?

— Є. В одній з кімнат відпочиває мій гість. Доктор Крішна з Тібету. Він приїхав лише кілька годин тому й страшенно стомився з дороги.

— Доктор Крішна? Так-так, цікаво… Ви знали його раніше? Давно знайомі з ним?

— Ви що, з поліції? — вже не приховував свого невдоволення доктор Мікейрос. Повернувся і повільно пішов до будинку. Проте Кодар рушив за ним.

— Я не з поліції. І вже попередив, що все поясню згодом. Ви справді давно знаєте доктора Крішну, що приїхав до вас із Тібету? Можливо, знайомі з його працями?

— Я не сягаю того рівня обізнаності з сучасною наукою, щоб знати праці всіх учених світу, сеньйоре Кодар. Але по-моєму, Крішна серйозний учений. Він вивчає древні тібетські манускрипти. І, зокрема, цікавиться всім, що стосується древньої медицини. Кілька індійських та малайзійських фірм уклали з ним угоду, за якою він постачатиме їх фармацевтичною інформацією, почерпнутою з рукописів.

— Дякую, я все зрозумів. До сьогодні ви ніколи не бачилися з доктором Крішною і ніхто не рекомендував його вам. Крім того, ви не вимагали від нього паспорта і навіть не знаєте, громадянином якої країни є ваш гість.

— Хіба це так важливо?

Вони були вже біля ґанку, і перед тим, як ступити на першу сходинку, доктор Мікейрос озирнувся. Кодар зупинився кроків за два від нього і, здавалося, вирішував: іти йому далі чи ні.

— Слухайте мене уважно, докторе Мікейрос, — стиха проказав він. — Ви певні, що зараз, у цю мить, доктор Крішна відпочиває?

— Цілком. А що, зрештою, сталося? Ви знайомі з ним і не хотіли б зустрічатися під одним дахом? Тоді будьте певні, ми з сеньйорою Олівейрою помиримо вас. Чи, може, він не той, за кого себе видає?

— Куди виходить вікно його кімнати? — запитав Кодар, ігноруючи всі його запитання.

— У протилежний бік. Ця кімната на другому поверсі. І звідти добре видно всі плити, — а доктор Крішна хотів бачити їх з вікна, — і кілька вуличок містечка теж видно. Найкрасивіша його частина. Чудовий краєвид, скажу вам.

Доктор Мікейрос і сам був досить міцної будови, але, стоячи поруч з Кодором, він майже фізично відчував і силу його тіла, і навіть вольовитість цього чоловіка.

— Мене мало цікавлять краєвиди. Особливо зараз. Зробіть так, щоб якийсь час доктор Крішна не знав про мене. Дайте мені якусь кімнатку на першому поверсі. І накажіть пані Олівейрі мовчати. Доктору Крішні я відрекомендуюся сам. Коли настане час, — додав він після паузи. І спитав: — Ви можете зробити таку послугу?

— Звичайно, — поспіхом відповів Мікейрос. — Будете у кімнатці поряд з вітальнею. Там є ліжко і електрокамін.

— О, у вас тут є навіть електрика?

— Звичайно. І телефон — теж. До найближчого міського будинку звідси кілометр.

— Кабель прокладено по схилу?

— Так, останні двісті метрів — у кам’яній ніші, видовбаній у скельному ґрунті. Це має якесь значення?

— Про те, що мене цікавить, я звик знати все, — загадково відповів Кодар. — А від давніх звичок важко відмовитися — ви це відчуваєте по собі.

— Скажіть, — майже пошепки запитав Мікейрос, пропускаючи його повз себе до відчинених дверей. — Крім вас, сюди може заглянути ще хтось? Це теж дуже важливо.

— Загалом, може. Нас троє. Мої товариші тут поблизу. Але ночуватимуть вони в містечку. Та заспокойтеся, сеньйоре Мікейрос. Ні я, ні мої друзі не завдадуть вам ніяких прикрощів.

— Я звик жити в горах, — буркнув Мікейрос, якого відповідь гостя анітрішки не заспокоїла. — І знаю, що гори мають свої закони. — Якийсь час він мовчав, потім узяв з полички і поклав на стіл перед Кодарем ключ від дверей. Вже виходячи, задумливо проказав: — Усе життя я присвятив науці. І хочу, щоб ви це знали. Незалежно від того, хто ви і з якими намірами прибули сюди.

— Я пам’ятатиму це, — чемно схилив голову Кодар.

Крішна спустився вниз, коли вже остаточно звечоріло й Олівейра запросила його на вечерю. Коли гість ішов сходами, доктор Мікейрос саме був у коридорі.

— Я вдячний вам, докторе Мікейрос, за те, що ви надали мені притулок і змогу так чудово відпочити, — чемно мовив Крішна замість вітання. І, ввійшовши слідом за господарем до вітальні, сів у запропоноване крісло.

— Можете залишатись у мене скільки забажається, — дещо запізніло відповів Мікейрос, ледь помітно вклоняючись. Він уже завважив, що обличчя гостя видається ще стомленішим, ніж тоді, коли той піднімався у відведену йому кімнатку. Мікейросу це видалося підозрілим.

— Злива, напевне, заважала вам? — обережно поцікавився він.

— Навпаки. У зливу добре спиться, правда, грім кілька разів примушував мене прокидатися. Та дарма. Попереду ніч. До того ж — ніч у горах.

— Так, ніч у горах, — погодився Мікейрос.

І подумав, що кожен із них вклав у ці слова лише йому відомий зміст.

Докторові Крішні було, мабуть, років п’ятдесят. Про це свідчило сиве, гладенько зачесане волосся і коротка геть сива борода. Але сивина була єдиною ознакою зрілості чи вже й старості, бо тіло його, худорляве, м’язисте, як у добре тренованого гімнаста, могло належати і юнакові, і людині, не старшій тридцяти п’яти. Тим паче що обличчя його лише ледь-ледь пойнялося першими, майже непомітними зморшками.

— Пані Олівейра… Пробачте, що питаю про таке… — заговорив Крішна, дочекавшись, поки господиня поставить на стіл перед ними тарілки зі смаженою рибою та рисовим гарніром і вийде. — Ця пані — ваша дружина?

“Отже, він дещо вже знає, — усміхнувся про себе Мікейрос. — Як і Кодар”.

— Здебільшого вона живе в моїй міській квартирі. Але й там, і тут виконує безліч обов’язків: особистого секретаря, помічниці, іноді навіть виступає співавтором моїх праць, бо за освітою вона історик. Крім того, з власної ініціативи вона прибрала на себе обов’язки покоївки і куховарки — і то лише тому, що не хоче, аби в домі перебувала ще хоча б одна жінка…

Почувши це, Крішна розуміюче кивнув, і на обличчі його вималювалося щось схоже на ледь помітну посмішку.

— Не приховаю, що і як жінка