Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду
— Дай цьому балакучому філософу щось попоїсти, — розпорядився адмірал Дорія, звертаючись до боцмана, страхітливого моряка, що нагадував буйвола і якого звали Чева. — Поки йтимемо морем, цей гоблін нам пригодиться; нехай порозповідає мені свої побрехеньки.
Виводячи Арґалію з капітанської каюти, боцман міцно тримав його за вухо.
— Не думай, що ти викрутився, базікало, — сказав він. — Живий ти лишень з однієї причини.
— Ой, — сказав Арґалія, — і що то за причина?
Боцман Чева ще міцніше стиснув вухо. На правому боці його обличчя виднілося татуювання скорпіона, а очі були мертвими, як у людей, що ніколи не сміються.
— Причина в тому, що тобі вистачило нахабства чи то зухвальства подивитися йому в очі. Якби не подивився в очі, він би вирвав тобі печінку і нагодував би нею чайок.
— Перш ніж померти, — відповів Арґалія, — я стану таким же командиром і чинитиму так само. А що ти? Тобі краще дивитися мені в очі, бо в іншому випадку…
Чева дав йому доброго запотиличника без найменшого натяку на прихильність.
— Ну, зачекай ще трохи, пуцьвірінку, — сказав він, — поки що твої очі можуть дивитися лишень у мою бісову матню.
Хай там що казав Чева Скорпіон, однак байки Арґалії мали якийсь стосунок до його порятунку, бо виявилося, що страхітливий адмірал Андреа Дорія мав слабість до них, як кожний тупий велет. Вечорами, коли море ставало чорним, а у небі пропалювали дірки зорі, адмірал, бувало, курить опійну люльку під палубою і кличе хлопця-розповідача.
— Оскільки всі ваші генуезькі кораблі — триреми, — казав Арґалія, — то ви маєте на одній палубі везти сир, сухарі — на другій і зіпсуте м’ясо — на третій. Коли прийдете на острів Щуриний, віддайте їм сир; сухарі задовольнять мешканців острова Мурах; а що стосується зіпсутого м’яса, то воно сподобається птахам з острова Стерв’ятників. Після цього матимете сильних спільників. Щури прогризуть усі перешкоди, навіть гори, а мурахи виконають всю ту тонку роботу, що не під силу грубим рукам людей. Стерв’ятники, якщо ви їх добре попросите, донесуть вас навіть до вершин гір, де б’є джерело вічного життя.
Андреа Дорія лишень бурчав.
— І де ж ці бісові острови? — хотілося йому знати.
— Адмірале, — відповідав хлопець, — ви — навігатор, а не я. Вони мусять бути десь на ваших мапах.
Незважаючи на зухвалість, йому пощастило дожити до того, аби розповісти наступного дня ще одну казку — було собі три помаранчі, і в кожному з них була прекрасна дівчина, яка одразу помирала, якщо їй не давали води в момент її виходу з помаранча, а Адмірал, весь у кільцях диму, у відповідь лишень довірливо бурмотів.
Море аж кишіло всілякою наволоччю. Каравели берберських піратів[92] борознили ті води, грабуючи і забираючи в полон, а після падіння Константинополя тут також промишляли галери оттоманського флоту. Проти всіх цих морських невірних підставив своє подзьобане віспою рябе обличчя адмірал Андреа Дорія.
— Я вижену їх з Mare Nostrum і зроблю Геную хазяйкою морів, — нахвалявся він, Арґалія ж не наважувався вставляти якесь криве чи непоштиве слово. Андре Дорія нахилився до мовчазного хлопця, очі його туманилися від afim.
— Що я знаю і ти знаєш, знає також ворог, — шепотів він, поринаючи у своє опійне марево. — Ворог також дотримується закону сироти.
— Якого сироти? — запитав його Арґалія.
— Магомета, — відповів Андреа Дорія. — Магомет — то їхній сирітський бог.
Арґалія і не знав, що він розділив сирітську долю Пророка Ісламу.
— Мета виправдовує засоби, — повільно вів далі Андреа Дорія хриплуватим низьким голосом. — Розумієш? Ними управляє той самий закон, що й нами. Заповідь перша. Хай би чого це нам вартувало, ми досягаємо своєї мети. Тому їхня релігія така сама, як наша.
Арґалія глибоко вдихнув повітря і поставив небезпечне запитання:
— Якщо це так, то чи насправді вони — наші вороги? Чи можуть наші супротивники не бути нашою повною протилежністю? Чи може обличчя, яке ми бачимо у дзеркалі, бути нашим ворогом?
Адмірал Андреа Дорія вже був близький до непритомносте.
— Цілком слушно, — пробурмотів він, гепнувся у крісло і почав хропіти. — Проте є ворог, якого я ненавиджу понад магометан-піратів.
— І хто вони? — поцікавився Арґалія.
— Венеція, — сказав він. — Я також вимахаю тих гарненьких венеційський байстрючків.
Коли вісім генуезьких трирем попливли бойовим порядком, наздоганяючи свою жертву, для Арґалії стало зрозумілим, що релігія тут ні до чого. Корсарів з берберських держав не обходило якесь завоювання чи поширення віри. їх цікавив викуп, залякування і здирство. А що стосується оттоманів, то вони знали, що виживання їхньої нової столиці, міста Стамбула, залежить від поставок харчів до порту з інших місць, а отже, морські комунікації мають бути відкритими. Вони також ставали дедалі жадібнішими, і їхні кораблі нападали на порти вздовж і поза берегами Егейського моря; вони також не любили венеційців. Влада, багатство, володіння, багатство і влада. Що стосується Арґалії, то вночі його снам не бракувало екзотичної розкоші. Лежачи в каюті на самоті, він сам собі заприсягся: «Я ніколи не повернуся до Флоренції бідняком, але лишень принцом з багатим скарбом». Його прагнення виявилося дуже простим. Природа світу прояснилася.
Коли все здається ясним і зрозумілим, то обов’язково очікуй якогось обману і зради. Після переможної сутички з піратськими кораблями братів Барбаросси з Митайлини адмірал, окроплений сарацинською кров’ю, командував стратою захоплених піратів (усіх їх обмастили смолою і живцем спалили на головній вулиці їхнього рідного міста), а тоді задумав зухвалий план, що полягав у тому, аби зайти в Егейське море і вступити у бій з османцями у їхніх же «домашніх» водах. Але щойно Золота Банда зайшла у легендарне море і лоб у лоб зіштовхнулася з оттоманськими галерами, невідь звідки взявся таємничий туман і застелив увесь світ; так, ніби попрацював якийсь дідько з Олімпу, ніби давні боги того регіону, яким надокучив довгий нудний вік, де вони вже більше не мали великого пошанівку, вирішили побавитися з людьми і знічев’я зруйнувати їхні плани, просто заради старих часів. Вісім генуезьких трирем спробували вишикуватися
