Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

— Дурна сучка, — сказала Джульєтта Веронезе, — думає, мабуть, що вона й далі в оттоманському гаремі, ніяк не може звикнути до реальности.

Вона впритул підійшла до одаліски, яка була майже вдвічі вищою за неї, і кричала до неї приблизно з висоти на рівні її пупка.

— Тебе захопили пірати! Піратиі Вже два тижні тому — il у a dejа deux semaines — тебе продали на невільничому ринку у Венеції! Un marche des esclaves! Зрозуміла? Чуєш, що я кажу тобі? Est-ce que tu comprends ce que je te dis? — вона обернулася спиною до Аґо та іль Макії. — Власник пропонує її нам, і ми все ще розмірковуємо. Вона непогано виглядає, груди, зад — все добре, — тут ліліпутка хтиво попестила нерухому жінку, — але от це — дещо дивне, поза сумнівом.

— Як її звати? — запитав Аґо. — Чого ти звертаєшся до неї французькою? Чому вона стоїть, ніби в землю вкопана?

— Нам розповіли історію про французьку принцесу, буцімто її викрали турки, — промовила Джульєтта Веронезе, обходячи мовчазливу жінку, наче хижу тварину. — Але це тільки легенда, думали ми. Однак, може, це і є вона. А може, не вона. Вона розмовляє французькою, це вже точно. Однак вона не відгукується на справжнє ім’я. Коли запитуєш, як її звати, то вона відповідає: «Я — резиденція пам’яті». Самі запитайте. Давайте. Чому ж не питаєте? Що, боїтеся?

— Qui etes-vous, mademoiselle? — запитав іль Макія своїм найбільш ввічливим голосом, а камінна жінка відповіла:

— Je suis le palais des souvenirs.

— Бачите? — тріумфувала Джульєтта. — Ніби вона вже не людина. Ніби вона вже якась королівська резиденція чи палац.

— А який стосунок вона має до Арґалії? — допитувався Аґо.

Одаліска ворухнулася, ніби вже хотіла щось казати, але потім знову непорушно застигла.

— А такий, — промовила Джульєтта Веронезе. — Коли потрапила до нас, то взагалі не розмовляла. Була резиденцією із зачиненими вікнами й дверима. Аж тут пані сказала: «А ти знаєш, де ти перебуваєш?», а я, очевидно, повторила: «Est-ce que tu sais ou tu es», a коли пані додала: «Ти — в місті Флоренції», то до неї ніби було підібрано ключ.

— У резиденції пам’яті є кімната, що так називається, — промовила вона і почала робити невеличкі незрозумілі рухи тілом, ніби людина, що йде на місці, так, ніби вона кудись ішла у своїй уяві. А потім сказала те, через що моя пані веліла мені привести сюди вас.

— І що ж вона такого сказала? — не терпілося Аґо.

— Слухай сам, — відповіла Джульєтта Веронезе. Потім повернулася до потайної жінки і промовила:

— Qu’est-ce que tu connais de Florence? Qu’est-ce que se trouve dans cette chambre du palais?

Дівчина-рабиня одразу почала рухатися, ніби вона йшла коридорами, повертаючи ліворуч і праворуч, минаючи двері, але не зрушуючи з місця. І нарешті вона промовила:

— Спочатку, — промовила вона досконалою італійською, — було троє друзів, Ніколо іль Макія, Аґостіно Веспуччі й Антоніно Арґалія. Хлопчачим світом був магічний ліс.

Аґо затремтів.

— Звідки вона це знає? Від кого вона могла це почути? — запитав він з великим подивом. Однак іль Макія передбачив відповідь. Частина відповідей містилася у книжках батькової невеличкої, але дуже цінної бібліотеки. (Бернардо був небагатою людиною, і рідко коли міг дозволити собі купити книжку, тож рішення про купівлю того чи іншого тому ухвалювалося нелегко.) Одразу біля улюбленої книжки Ніколо «Ab Urbe Соndita» Тітуса Лівіуса стояла Ціцеронова «De Oratore», а поряд «Rhetorica ad Herennium», такий собі тоненький томик невідомого автора.

— Відповідно до Ціцерона, — сказав Ніколо, пригадуючи, — така техніка запам’ятовування була винайдена греком Сімонідесом Цеоським, який залишив за обідом багатьох дуже поважних людей, і одразу після цього провалився дах будівлі, де трапезували гості, і убив геть усіх присутніх. Коли ж його запитали про імена сердешних, то він спромігся назвати всіх померлих, пригадуючи, на якому місці вони сиділи за обіднім столом.

— Ну, і яка ж це техніка? — запитав Аґо.

— А от у «Rhetorica» це все названо майже тим самим словом, палацом пам’яті, — відповів іль Макія. — Ти у своїй голові зводиш будівлю, вивчаєш усі ходи, а тоді починаєш поєднувати речі, які треба запам’ятати, з різними частинами будівлі, з її меблями, з її оздобленням — із чим завгодно. Якщо ж ти поєднуєш пам’ять про якусь річ з певним розташуванням, ти можеш запам’ятати дуже багато, проходячи по палацу чи резиденції твоєї пам’яті.

— Але ж ця пані вважає себе резиденцією пам’яті, — заперечував Аґо.

— Так, ніби вона сама є велична споруда, до якої прив’язується пам’ять.

— Тоді комусь довелося докласти немало зусиль, — промовив іль Макія, — аби збудувати палац, чи то, пак, резиденцію пам’яті завбільшки з цілий людський мозок. Власну пам’ять цієї молодої жінки було стерто або заховано десь у закутках резиденції пам’яті, яку спорудили у її мозку, і вона стала депозитарієм усього того, що треба було пам’ятати її хазяїнові. А що нам відомо про оттоманський двір? Можливо, це звичайна практика серед турків, а можливо, це примха якогось могутнього тирана, або ж когось із його фаворитів. Припустімо, наш друг Арґалія став фаворитом, припустімо, що він сам був архітектором принаймні цієї особливої палати у резиденції пам’яті, або ж припустімо, що таким архітектором був хтось такий, що добре його знав. У будь-якому разі ми мусимо дійти висновку, що любий друг нашої юности все ще, або ж донедавна, був живий.

— Погляньте, — промовив Аґо, — вона щось хоче сказати.

— Був собі принц, якого звали Аркалія, — промовила резиденція пам’яті.

— Великий воїн, що володів чарівною зброєю, в почті якого було четверо страхітливих велетнів. Він також був найвродливішим чоловіком на світі.

— Аркалія чи Арґалія, — промовив іль Макія, тепер дуже схвильовано.

— Ну що ж, дуже схоже на нашого друга.

— Аркалія Турок, — промовила резиденція пам’яті, — володар Чарівного Списа.

— От падлюка, — сказав Аґо Веспуччі у захваті. — Як сказав — так і зробив. Перекинувся на чужий бік.

12. НА ШЛЯХУ ДО ГЕНУЇ СТОЯВ ПОРОЖНІЙ ЗАЇЗД

На шляху до Генуї стояв порожній заїзд із темними вікнами і відчиненими дверима, покинутий власником, його дружиною, його дітьми, а також постояльцями лишень через те, що Напівмертвий Велет поселився на горішньому поверсі. За словами Ніно Арґалії, а саме він це розповідав, велет був напівмертвий і, позаяк вдень був цілком мертвий, то вночі починав бешкетувати.

— Якщо ти залишишся там на ніч, то тебе він обов’язково зжере, — сказали сусіди малому Арґалії, коли він проходив тим шляхом; однак Арґалія не злякався, зайшов досередини й попоїв сам-самісінький.