Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84 - Володимир Олексійович Кошута

— Почув, — прошепотів Паттег і поклав руки на штурвал.

Цяточка на екрані лишилася нерухомою, а поряд побіг стовпчик цифр: зміна курсу Об’єкта і відносна швидкість. Прискорення… Ого! Сім “же”!

Ще кілька хвилин ми стежили за показаннями телеметрії. Нарешті Паттег сказав:

— А він і не думає тікати.

Задоволення, та що там — торжество прозвучало в його репліці. Мисливець вистежив дичину? Воїн рветься до бою?

Я часто думав про те, хто й чого йде в патруль, у цю останню організацію землян, створену спеціально для того, щоб вистежувати і знищувати ворога. Трошки хлопчачого самозамилування помічав я в тому, як чепуристо носили вони свою гарну сріблясту форму, тренували витривалість і спостережливість, вигострювали специфічний жаргон.

Проте, навряд чи можна вважати хлоп’яцтвом те, що заяви і навіть вимоги про зарахування до патруля надійшли від чверті землян відповідного віку. Півмільярда заяв на двадцять тисяч штатних місць. Справляє враження. І ще: з патруля не йдуть. Не було ще такого випадку, хоч здебільшого вахти патруля — це досить-таки нудна робота. І тільки тепер я зрозумів, яку хвилину виношують у душі патрульні.

— Це, часом, не наш корабель?

— Ні. Автовідповідач не реагує, та й нема в цьому секторі наших бортів, — сказав Тханг.

— А може, все-таки чужі? Ти що, Володю, не віриш у чужих?

Тханг обережно зауважив:

— Товариш Паттег ніколи не казав, що чужих немає. Ще б він це казав! Від кого ж, як не від патрульних, ідуть всі ці казочки про Срібних Дівчат, Риб і Чайок, яких бачили і в відкритому космосі, й біля Трансплутону, і навіть у Системі!

— Чужі, звичайно, є. Але контакту немає.

— Поки що немає.

— Це “поки що” — надовго.

Засвітився ще один екран — почала працювати ближня електромагнітна локація. “Вайгач” зближався з Об’єктом…

Крісла затремтіли, зітхнули амортизатори: Паттег починав маневр. Я не встиг запитати, що ж далі. Потрійне, а потім навіть не знаю яке перевантаження втиснуло мене в крісло… Струшуючи все тіло корабля, надривалися в божевільному реві двигуни. Це тривало довго і скінчилось якось одразу. Я глянув на дисплей: загальний стрій кораблів не порушено, Об’єкт, як і раніше, в центрі піраміди, тільки “Вайгач” уже не мчить назустріч, а висить нерухомо (у відносних координатах), на незмінній і порівняно невеликій відстані.

Паттег вийшов на зв’язок:

— Я — “Вайгач”. Зазнав ракетної атаки з боку невідомого об’єкта. Ракета класу “корабель — корабель”, площа відбиття 0,6, швидкість 18, самонаведення.

— Який заряд? Які пошкодження? — ожили переговорні пристрої.

— Пошкоджень немає. Маневром спалив ракету в струмені маршового двигуна. Заряд, як видно, плутоній, — Паттег кинув короткий погляд на екран експрес-спектрографа.

Тханг витер кров із закушеної губи і твердо сказав:

— Це Небезпечний Об’єкт. Слід негайно знищити.

Знищити, ясна річ, що ж іще з ним робити? Але гразери в такому пилу малоефективні, і взагалі малоефективні, якщо там немає нічого живого. Якщо немає.

Я ввімкнув оптичну систему. Кілька секунд, поки машина відшукувала Об’єкт і виставляла максимальне збільшення, нічого не було видно. Та ось у перехресті координатної сітки застигла маленька смужка, що ледве вирізнялася на фоні матової чорноти Вугільного Мішка. Спробуй розбери, чи це наш старий земний бойовий корабель “Ангел”, чи щось зовсім інше.

— Гразери? Протиметеоритні гармати? — запитував інтерком Володя.

Ні, так не можна. Вони вже все вирішили — знищити, спалити, стерти на радіоактивний пил…

І тут я подумки накинувся на себе. Альтруїст! Тебе щойно мало не пристрелили. І півтора десятка літ цей уламок минулого чинить розбої в просторі. Та й взагалі, що ти знаєш про все це? Ти — рекрут у патрулі. Твоє діло — служити і мовчати. Там не один десяток розумних голів розбирався. І я сказав:

— Ні, так не можна.

Не можна — інакше навіщо посилати в патруль нас, людей? Послати автомати чистити космос, наштампувати сотні тисяч космічних двірників — нехай прочісують простір, знищують і розпилюють усе, що не відповідає на пароль.

Паттег різко відвернувся від пульта і з цікавістю втупив очі в мене. І я зрозумів, що він усю вахту підсвідомо чекав від мене сюрпризів. Паттег тихо спитав:

— Ти певен, що ми ухилимося від повторної атаки?

Дивна думка не полишала мене. Настільки дивна, що я навіть не наважувався додумати її до кінця. Тільки сказав:

— Поки ми нерухомі, повторної атаки не буде.

— Чому ж?

— Для автомата нерухомі об’єкти не є ціллю.

— Чому ви так упевнені, вибачте? — запитав мініатюрний Тханг.

— Можливо… — Паттег задумливо похитав головою. — Інакше він смалив би по всіх маяках, станціях, перепало б і Трансплутону.

— Він? Ти, як я розумію, говориш про Небезпечний Об’єкт. А це… — я кивнув на екрани, — ми не знаємо поки що, з ким маємо справу.

Всі мовчали. Погодяться вони зі мною чи ні — ескадра не буде атакувати, не зваживши всі “за” і “проти”. Та краще б вони зі мною погодилися.

Мовчання тривало, ставало нестерпним і нарешті вибухнуло сухим клацанням переговорного пристрою:

— Прийнято — “Таймир”, — спокійно, навіть надто спокійно пролунав перший голос.

— Прийнято — “Уелен”.

— Помилка — “Югора”.