Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84 - Володимир Олексійович Кошута

— І ти, Семене, — провадив далі спокійний голос.

Бойовики підняли руки і ошелешено вирячились на Зенона, який, тримаючи їх під прицілом, заходив до кімнати.

Першим опам’ятався Диман.

— Паскуда!.. Тепер ясно, куди ділися загони.

Зенон усміхнувся Романові. Той уже встиг заволодіти зброєю Димана і своєю власною.

— Правильно, Диман, — сказав Зенон. — Я їх відіслав назад.

Семен блискавичним рухом вихопив з рукава фінку, заніс над Зеноном… і звалився від сильного удару рукояткою пістолета.

Зенон і Роман вивели Димана з кав’ярні. Вартовий випростався і доповів:

— Все гаразд, друже Диман.

Зиркнувши на своїх супроводжуючих, які, засунувши руки в кишені, впритул ішли за ним, Диман процідив:

— Ідіот…

Вартовий ображено провів їх поглядом. На вулиці вже чекала машина, про яку Димана повідомили по телефону.

Зенон відчинив дверцята, неголосно сказав водієві:

— А ти, хлопче, давай додому. — І помітивши, що той здивовано озирнувся на Димана, який сів з Романом на заднє сидіння, поквапив: — Швидше, швидше!

Хлопець виліз з автомобіля і розгублено стояв на тротуарі, поки машина з Зеноном за кермом не зникла за поворотом.

За вікном мелькали поодинокі тьмяні ліхтарі.

В машині мовчали.

Нарешті Роман тихо промовив:

— Диман… архіви!

Бойовик, немов чекав цього запитання, навалився на дверцята, смикнув ручку. Юнак пістолетом надавив йому на горло.

— Нас цікавлять архіви! Диман обм’як і прохрипів:

— Навіть не уявляю, де їх заховали… Беркут сам готував криївку.

На кладовищі Зенон загальмував біля багатої усипальниці: за масивною огорожею, під кам’яною аркою, у величній позі лежала мармурова фігура якогось кардинала.

Зенон вийшов з автомобіля, відчинив дверцята біля Димана.

— Ану… виходь!

— Ні… Ні! — запанікував бойовик, упираючись в сидіння.

Зенон витягнув Димана, швиргонув його на огорожу. Диман відповз до усипальниці.

— Не знаю!.. Я нічого не знаю!.. Сволота! Зрадники!

Він зі страхом втиснувся спиною в темний постамент, чекаючи пострілу, судорожно випростався і зазирнув під арку, ніби шукав там порятунку. Його лице раптом перекосила гримаса жаху: просто перед його очима, зовсім близько, холодно відсвічувало мармуром обличчя високопоставленого покійника… Диман сповз з усипальниці кардинала, уткнувся головою в ріденькі кущики біля огорожі:

— Відвезіть мене звідси!

— Диман, де сховано архіви? — стомлено нагадав Роман.

— Тільки відвезіть мене…

У кав’ярні “Атлас” Семен, стогнучи, тягнувся до телефону, який безперервно дзвонив. З-під чуприни бойовика на обличчя і шию спливали струмочки крові.

Його пальці торкнулись трубки, він трохи звівся на колінах— і впав, затискаючи в руці шнур. Сів на підлогу, привалившись до стіни, підніс трубку до вуха.

— Якого біса не відповідаєте? Де Диман? — долетіло здаля.

— Його… відвезли… — прохрипів Семен запеченими губами.

— Хто відвіз? Куди? Ти що — п’яний? — загорлали з трубки.

— Хорунжий Роман… і Зенон.

— Роман?.. Хто говорить? Ти, Семене?

— Я… Друже Беркут… Вони провалили мені голову…

— І Зенон з ним? Чорт!.. Куди, куди відвезли?

— Н-не знаю… я…

— Про що вони говорили?

— Друже Беркут… я… нічого не пам’ятаю…

— Семене, вони питали Димана про архіви? Семене!

Трубка загойдалася на шнурі.

Семен знепритомнів.

У штабній кімнаті деренчливо звучало:

— Семене! Семене! Згадай, Семене!..

Роман і Зенон один за одним пробігли між колонами великого залу, освітленого місяцем…

За головним вівтарем хорунжий з ліхтарем у руці почав обстежувати підлогу.

Зенон, поклавши перед собою пістолет і капелюх, сів на східець.

Колодочкою ножа Роман обстукував плити…

У нішах залу поблискувала бронза скульптур, лики святих були незворушні й загадкові…

Одна з плит раптом відізвалась під колодочкою незвичним звуком. Юнак стукнув ще раз, потім лезом ножа провів по цементному шву…

Зенон озирнувся на різкий скрегіт.

Хорунжий трохи підняв плиту й відвалив її вбік.

— Зеноне!..

Роман нахилився над криївкою і витягнув металеву скриню з архівами його преосвященства. Знову нахилився…

Згинаючись під тягарем скринь, вони вибігли на дорогу, де стояв автомобіль. На задньому сидінні корчився зв’язаний, з кляпом у роті, Диман. Бойовик, дико застогнавши, сахнувся — йому під ноги і на сидіння Роман і Зенон скидали скрині…

Звідкілясь долетів шум коліс, став швидко наростати.

З лісу вискочила бричка і круто звернула до монастиря, біля якого Зенон марно намагався завести машину.

— Ось вони! — істерично загорлав Войнарович і щосили стьобнув коней.

— Швидше! — вхопився за краї брички Беркут. — Жени, жени! — Швидше, шляк би тебе трафив! Швидше!

Машина не заводилась. Бричка стрімко наближалась. Зенон спокійно сказав хорунжому.

— Романе, підштовхни.

Юнак зіскочив із східців, вперся плечем у машину. Беркут, поклавши пістолет на згин ліктя, посилав кулю за кулею.

Мотор нарешті запрацював. Пробігши за автомобілем кілька кроків, Роман на ходу скочив у нього. Машина набирала швидкість.

Заміська дорога петляла серед пагорбів. Бричка не відставала, коні хрипіли, розбризкуючи піну. Стріляв Беркут.

Роман відстрілювався з вікна, потім, ледве втримуючись на поворотах,