Викривлений простір - Олександр Костянтинович Тесленко

— Четвертий у Гіати ще не визначився?

— Здається, ще ні. Міцний горішок. А Гіата — мудрий вилупок. Вона його приручить.

— Так говориш, ніби отой міцний горішок… щось кардинально вирішує. Але я остаточно не впевнений, що нас чекає успіх, а вже щоб вийти на його брата, котрий у Вищій Раді, то й нашого життя не вистачить.

— Замовкни, телепню! Я доповім Чарові, що ти остаточно деградував.

— Спробуй. Хочу я потім на тебе подивитися. Ми обоє вкрай розледачіли…

— В цьому нашої вини немає. Після того, як нас помітили, ми просто мусили побити байдики.

— Але, видається, ми трохи легковажимо. Перед цілою планетою ми практично беззбройні.

— Не думаю. Врешті, якщо не буде іншого виходу, ми зможемо навіть вийти на контакт. Не турбуйся. Але зараз для нас єдиним законом існування є накази нашого Чара. А він однозначно вимагає зберігати в цілковитій таємниці наше перебування на орбіті.

— Не думаю, що це для них таємниця. А ота гонитва за нами?

— Дійсно, Чар далеко, ми, на жаль, мусимо розраховувати тільки на власні сили.

— Безумовно, шкода, що земляни на високому ступені розвитку. Не було б ніяких проблем, якби вони були дикунами. Але що зробиш… Ми трохи запізнилися у наших пошуках.

— Та й кари з’явилися у нас порівняно недавно. А без них не легко колонізувати планети, навіть населені дикунами. А з карами ми впораємось і тут. Мине ще рік-другий, ось побачиш, все буде так, як колись на Діраузі, — тихо розширяться володіння Чара, наші володіння.

— Якщо ми вдало виконаємо програму, до кінця своїх днів ні в чому не знатимемо нестатку.

— Доки не поналітають наші. Бо вже як вони освояться, то й тут доведеться обмежитись заслуженим Бункером щастя, в сузір’ї…

— Можна податися ще далі — відкривати нові світи, розширювати володіння Чара. Бо поки щось шукаєш, доти і щасливий.

— Ми вже старі з тобою. Аби встигли тут коріння пустити.

— Дарма так міркуєш. Але про. що це ми з тобою базікаємо? Мусимо найближчим часом зустрітися з Гіатою і Ровичем. Та й усім іншим більше уваги треба приділяти. І це після нашого вимушеного байдикування. До Гіати, мабуть, я вийду, найближчим часом. Чи, може, ти?

— Деградуємо… Розлінувалися… Занадто вжилися в земний образ, земний антураж. Скоро самі землянами станемо! З вогнем граємось!

Дірар розсміявся, відштовхнувся відразу трьома кінцівками і під самою стелею зробив красивий розворот:

— Треба ще трохи зменшити гравітацію, ти не заперечуєш? — запитав з-під стелі. — Ти ж знаєш, я люблю стан вільного падіння.

— Кинь! — закричав Мар. — Я терпіти не можу, коли моє тіло майже нічого не важить, коли не відчуваю його ваги. Тоді я себе просто не поважаю.

Дегенерат з почуттям власної гідності. Що може бути страшнішим?

Вона була в простому квітчастому халаті, розхристаному на грудях, усміхнена, щось дожовувала, коли Сухов відчинив двері.

— Смачного, — мовив Антон замість привітання, здивовано роздивляючись по-домашньому вбрану Гіату.

— Спасибі. Привіт! Як бачиш, ми вже сусіди. Чому не запрошуєш до кімнати?

— Так, безумовно, заходь.

— Дружина. вдома?

— Нікого немає.

— Шкода. Мені було б цікаво побачити твою дружину. Ось, візьми для дітей, — Гіата тицьнула Сухову два батончики «Мрія». — А діти твої де?

— Пішли до театру. У Вітасика канікули… А я відсипаюся після нічного чергування.

— То я тебе розбудила. Пробач. — Довго застібала одного ґудзика на грудях, ще два лишились розстебнутими. — Але ж я не знала, що ти відпочиваєш. Ходімо, подивишся мою лабораторію. Я вже все привела до пуття і, врешті, дуже задоволена.

— Гіато…

— Ти ніби сахаєшся мене. — Вона розсміялася так чарівно, що Сухов і себе змусив усміхнутись, аби витримати бодай якісь норми гостинності.

— Я дуже втомлений, Гіато. Хочу спати.

— Ніколи не думала, що ти такий сонько. Не поспав одну ніч і вже розкис. Ходімо. Мені потрібна твоя допомога.

Антон з відразою до самого себе усвідомив, що все його єство протестує проти такого безцеремонного втручання-вторгнення цієї жінки, проте він слухняно підкоряється її забаганкам.

— Я зараз, — буркнув якось приречено. — Лише перевдягнуся.

— Навіщо? Які можуть бути формальності? Відчувай себе зі мною цілком вільно. До речі, це — на майбутнє… Хай тебе не дивує безліч пропозицій з мого боку. Скажімо, я можу запитати тебе: чи не хочеться тобі зі мною переспати, або поміняти роботу, або… Власне, будь-що… Сприймай це як звичайні запитання. Вибачай, такий у мене характер. Я дуже імпульсивна і безпосередня натура. Якщо мене раптом щось зацікавить чи якась думка народиться — я не можу чекати ані хвилини, щоб задовольнити свою цікавість. Тож хай тебе нічого не дивує. Домовились? — Гіата лукаво усміхнулася.

Сухов не поспішав з відповіддю. Нарешті вимовив:

— Домовились.

І спромігся на усмішку.

Кімнати старої Наталі він не упізнав. Насамперед впала в око велика кількість картин на стінах. Сухов поглянув і з подивом відзначив, що на кожній із них зображено одну й ту ж потвору — зелену, з довгими щупальцями. Гіата перехопила його зацікавлений погляд і пояснила:

— Я малювала. Це