Викривлений простір - Олександр Костянтинович Тесленко

— Не знаю точно. Це дуже важко сказати. Беларара вже немає. Такого майстра не стало!

— Зрозуміло. Тож усіх карів треба негайно знищити.

— Послухайте сто восьмого!

— Що ти хочеш сказати?

— Розумію, що я звичайний робот, але… Здається, не варто знищувати цих карів. Шкода енергії на їхню анігіляцію. А якщо не анігілювати — смердітимуть. Пропоную заслати цю групу карів на Землю недозрілими. Вони зараз дуже схожі на земних собак, і нікому нічого підозріливого не спаде на думку. Шкода, що вони не зможуть стати справжніми карами. Врешті, на це можна дивитися, як на експеримент. Можливо, дехто з них зможе дозріти вже на Землі. Це в тому випадку, коли вдало перейдуть на режим самостійного годування.

— Ти путній робот, Брунаре. Спасибі за гарну думку. Енергію нам справді треба економити. А якщо не анігілювати — смороду буде на всю базу. Молодець, Брунаре. Дуже цікавий експеримент. Хай там на Землі поламають голови, чому із собак… люди виростають. Паніка буде. Якщо хоч кілька виживуть. Більшість, безумовно, поздихає. Треба доповісти Чару. Гадаю, це йому сподобається.

Біокібери плачуть в таких випадках:

1. Засмітився правий чи лівий лакримальний канал.

2. З’явилося незбалансоване збільшення еманаційного потенціалу між сьомою і дев’ятою клемами церебелярного колектора.

3. Втрата електрозаряду на сорок сьомому тразоні лівої групи.

4. Збільшення опору в системі базиліки.

5. Загальне перевантаження блоку пам’яті.

Сухову снилося, що він опинився на вулиці і якийсь час ішов майже безцільно, чекаючи, доки’ надійде конкретне рішення. Ніби спека… Біля автоматів з єклектонами — черга. Якби було менше людей, Сухов залюбки перехопив би гальбу прохолодного напою, але не хотілося зупинятись, то було б нестерпно, мозок вимагав, аби тіло рухалось, хай навіть без певної мети.

Останні дні Антон Сухов почував себе кепсько. Внутрішня напруга межувала з виснаженням. Робота, Гіата, непорозуміння з Веронікою (хоча до нього ніби давно звик). Проте останнім часом його все дратувало, обеззброювало і виповнювало жахливим, ще не знаним досі страхом існування.

Змусив себе сісти на лавочку в сквері.

Гамірна тиша. Шум від машин. Голоси перехожих зливаються, проте мозок вихоплює з того хаосу звуків окремі речення:

— … І ти на все це так спокійно дивишся?

— … спека, як за часів моєї юності…

— … а що ж мені залишається робити?

— … а він не хоче злітати. Що йому зробиш?! Я геть усі тельбухи йому новими тразонами замінив, а літати не хоче…

— … ха-ха-ха… Сам ти не вмивався..

Раптом Сухов відчуває слабкий дотик до лівого черевика. Різко відсмикнув ногу. Поглянув. Великий і кудлатий пес сидів і дивився на Антона. На мить Сухову видалось, що пес усміхається, висолопивши червоного язика. Потім пес поклав морду на Антонів черевик.

Антон нахилився, щоб погладити кудлатого, і зустрівся з ним поглядом. І йому стало не просто страшно, а моторошно, йому видалось, що він зустрівся поглядом з Гіатою. Відчув, як усе тіло виповнилось розплавленим свинцем, який витоплював залишки сил і думок. І водночас народилася хвиля непереборного зла: до самого себе, до Гіати, до незрозумілих химер життя. Захотілося щосили копнути пса черевиком. А пес раптом напружився, звівся на лапи і хижо вишкірився, мов прочитав Антонові думки. Зараз ухопить зубами його ногу. Проте кудлатий повільно відійшов, раз-у-раз озираючись і дивлячись не просто люто, а зверхньо і презирливо.

Антон Сухов відчув, що його очі зволожніли. Кілька сльозин скотилося по щоках. Було тоскно і страшно. Він жив у світі, який він чомусь перестав розуміти. Але й не було бажання зрозуміти щось більше, бо ніби внутрішній голос підказував: те розуміння тільки підсилить якесь фантастичне страхіття. Сухов плакав. Уві сні плакав…

Розповідають, що під час однієї із своїх депресій Вольдемар Єжур хотів повіситись, але саме на той час в кабіні був стан невагомості.

Він сказав, що прийде о сьомій вечора, а з’явився вже о п’ятій і сам пошкодував, що невчасно. Чи варто бачити все те, що ти відчуваєш кожною клітиною свого єства? Відчуваєш, але… Коли Антон поторгав ручку вхідних дверей і зрозумів, що вони зачинені, то вже тоді йому подумалось: міг би ще погуляти, є справи на роботі, посидів би з друзями чи навіть до Гіати зайшов… Щоправда, від згадки про Гіату Сухова пересмикнуло.

Подзвонив до помешкання, а не відкрив двері ключем, передчуваючи, що це буде ліпше. Ключі завжди були в кишені. За дверима довго панувала тиша. Сухов навіть подумав, що Вероніки справді ще немає вдома. Але не встиг він дістати ключі з бічної кишені літника — клацнув замок.

— Це ти, Антоне? Привіт! Це прекрасно, що ти прийшов так рано. А ми тут нудьгуємо.

— З ким це ви нудьгуєте?

— Іван зайшов. Він зміг дістати рибок. Які жорстокі діти, правда, Антоне? Взяти і повідрізати нещасним створінням хвости. Який жах!

Сухов змовчав, переступив поріг.

— В тебе немає нічого випити? — тихо запитала дружина. — Бо аж незручно. Хоч би пляшка «Колі».

— Обійдемось. Привіт, Іване. Як життя?

— Привіт. Клопітно, але все гаразд. Ось дістав нових рибок. Довелося побігати, Антоне. Але