Викривлений простір - Олександр Костянтинович Тесленко

— Ви жартуєте?

— Ні, я ніколи не жартую. У нас замість крил справді коріння. Але ви не зможете його побачити отак відразу. Для вас воно невидиме.

— Але ж як вам тоді вдається…

— Ви мислите дуже прямолінійно і спрощено, — перебив її незнайомець. — Коріння не заважає нам ходити й літати, навпаки, саме завдяки нашому корінню ми й можемо ходити і літати.

— Ви можете… літати?!

— Атож, — незнайомець повільно піднявся у повітря, на кілька хвилин завис.

— А коріння ваше, кажете, невидиме…

— Атож, — ствердив чоловік і опустився ногами на землю.

— Як вас звати?

— Називайте мене поки що просто маргоном.

— Дивне ім’я у вас. Ніколи такого не чула. Хоч воно звучить як Маргарита.

— Це, власне, не моє ім’я… Звати мене Маром. Так мене кличуть інші маргони. Розумієте?

— Трохи… ніби розумію… Ви здалеку?

— Дуже здалеку, — поважно мовив маргон. — Прийміть наші щирі співчуття з приводу смерті ваших батьків.

— Звідки ви знаєте, що вони… Що сьогодні…

— Я все знаю. Все, що мені треба знати. А ваших. батьків знав особисто. Дуже прикро, що я прилетів до вас із певним запізненням. Можливо, я зміг би допомогти, і цього не сталося б. Дуже прикро. Зайвий раз перекопуюсь, що в житті треба завжди поспішати, — чоловік в сірому костюмі багатозначно усміхнувся.

— Я навіть не знаю, що із ними трапилось. Зателефонували мені на роботу: прилітай, померли батьки! Примчала. Мені кажуть: заснули і не прокинулись. Сусіди зайшли вранці, вони завжди до моїх заходили, а батьки сплять. Ніби сплять…

— Ну, тримайтесь. Не треба плакати. Вже нічим зарадити неможливо.

— Неможливо.

— Який безкінечний степ, Маргарито. І трава така м’яка…

— Як доторки маминих долонь…

— Не треба плакати. Я не думав, що ви настільки сентиментальні. У вас ніжна душа, Маргарито. Який безкінечний степ. Красивий. І таке чисте повітря. Правда? І хочеться йти, йти… Ген до обрію. А він утікає. А ти його наздоганяєш. А степ ніби вливається у крайнебо… Він безкінечний…

— Як для білки колесо.

— Звідки ви про це знаєте, Маргарито?

— Про що?

— Аналогія з білчиним колесом розчулила мене і насторожила. — Маргон дивився на жінку запитально і розгублено водночас.

— Я нічого не знаю. Я просто відчуваю.

— О-о, Маргарито, заздрю вам.

— Чому?

— Навіть не знаю, як сказати. Просто заздрю і все. Погляньте.

— На що?

— Он… перед вами…

— Могила моїх батьків? Чому так? Звідки вона тут?

Маргарита кинулась бігти, зашпорталась у високій траві, ледь не впала. Маргон підтримав її.

— Чому ви так схвилювалися? Я гадав, що вам саме зараз буде приємно побачити могилу батьків.

— Приємно? Саме зараз? В цьому безкінечному степу?

— Так. Але можливо… — маргон загадково дивився на неї і раптом виструнчився, звівши правицю до неба… — Будь ласка, — маргон опустив руку і застиг, схиливши голову. — Будь ласка…

Маргарита поглянула довкола — степ покрився невеликими обелісками. Побігла до найближчого. Короткий напис на металевій пластині: «Нікополь та Марта Біос…» А далі не змогла прочитати, хоч і знала все напам’ять. Розплакалась.

— Вони народилися і померли в один і той же рік, один і той же день. Вони були щасливі. Правда, Маргарито? І ось цієї миті весь степ — ваш! Він усіяний могилами ваших щасливих батьків.

Вона тихо плакала.

— Це сльози щастя, — сказав маргон. — Я багато можу зробити для вас. Але не все відразу. Хочу вам розкрити маленьку таємницю. Загалом, я маю трохи інший вигляд. Одне слово, зараз ви сприймаєте мене дещо інакшим, ніж я є насправді. Ось погляньте…

Маргон виструнчився… За якусь мить його тіло почало втрачати чіткість обрисів, стало драглистим, поволі зібралося в пульсуючу, із зеленастим відтінком кулю, з якої повільно почали випинатися відростки, як у живої амеби під мікроскопом. Вони росли і ставали схожими на мацаки спрута. Три дебелі відростки — при самій землі, три — на верхівці драглистої кулі. Довгі, та ще й з присосками. Вони незграбно ворушилися. А на самій кулі поволі окреслювалися величезні очі і величезний рот зі стиснутими вустами. Химерна істота, але Маргариті чомусь не було ні страшно, ні дивно. Вона все сприймала як належне. І навіть спіймала себе на думці: «Який він красивий, цей маргон. Мар. Яке в нього красиве тіло. Воно, мабуть, таке м’яке на дотик. І такого приємного кольору з рожевим відсвітом…» Як тільки вона це подумала, маргон відразу перетворився на чоловіка, знову стояв перед нею в густій, високій траві — стрункий, у сірому костюмі, усміхнене обличчя землистого кольору.

— Спасибі. Мені приємно, що я вам сподобався.

— Ви читаєте мої думки?

— Не хвилюйтесь.

— Я не хвилююсь. Просто цікаво.

— Я заздрю вам, Маргарито.

— Мені? Ви такий могутній… Ви мені заздрите? Я не вірю.

— Я заздрю, що для вас іще лишилось щось цікаве у світі. А не вірите ви мені даремно. Я завжди кажу правду. — Мар подивився багатозначно. — Точніше, що б я не сказав, рано чи пізно стає правдою. Розумієте?

— Здається, розумію…

— Ви б хотіли мати сина чи дочку? — несподівано запитав чоловік, і це запитання не видалось Маргариті дивним.

— Дочку, — тихо мовила, майже не роздумуючи. — Безумовно, дочку.