1Q84. Книга ІІ - Харукі Муракамі
Уважно переглянувши ранкову газету, Аомаме вже не знайшла статей про вбивство Аюмі. Схоже, що його розслідування вже припинилось і невдовзі всі тижневики одночасно розглядатимуть цей випадок як щось екстраординарне. Молода жінка на посаді поліцейського в готелі Сібуї віддавалася сексуальній грі, використовуючи наручники, під час якої її, повністю голу, хтось задушив. Однак такі сенсаційні статті Аомаме не хотіла читати. Після того, як сталося це вбивство, вона перестала вмикати телевізор. Не хотіла чути новини про смерть Аюмі, повідомлені штучно-пронизливим голосом диктора.
Ясна річ, Аомаме хотіла, щоб злочинця впіймали. Його будь-що треба покарати. Але яка користь з того, якщо його арештують, віддадуть під суд і всі подробиці вбивства стануть відомими? Усе одно Аюмі не воскресне. Це очевидно. Зрештою, покарання може виявитися легким. Можливо, загибель Аюмі кваліфікуватиметься як смерть від нещасного випадку через необережність. А якби злочинця навіть присудили до смертної кари, то це не було б жодним відшкодуванням. Аомаме згорнула газету й, обіпершись ліктями об стіл, обхопила обличчя руками. І думала про Аюмі. Але вже не плакала. Тільки ледве стримувала гнів.
До сьомої вечора було ще досить далеко. Аомаме не мала чого робити. На роботу у спортивний клуб не пішла. Невелику торбу з грошима готівкою та переміною одягу на кілька днів і сумку через плече, як радив Тамару, вже поклала в автоматичну камеру схову на станції Сіндзюку. Кожних три дні вона їздила до станції, вкидала нові монети в автоматичну камеру схову й перевіряла її вміст. Прибирати квартиру не мала потреби, страв не готувала, бо холодильник залишився майже порожнім. У кімнаті, крім каучукового деревця, не було нічого, що свідчило б про її життя. Усю інформацію, що стосувалася її особисто, Аомаме знищила. Усі шухляди спустіли. «Завтра мене вже тут не буде, — думала вона, — і тоді від мене не залишиться жодного сліду».
Одяг, приготований на цей вечір, лежав акуратно складеним на ліжку. Поряд була сіра спортивна сумка з причандаллям, потрібним для стретчинґу. Аомаме ще раз уважно його перевірила. Костюм з джерсі, килимок для виконання вправ з йоги, великі й малі рушники, а також невеличка коробочка з тонкою мініатюрною плішнею. Вона вийняла з коробочки плішню, зняла з неї корок, помацала пальцем вістря голки й пересвідчилася, що її гострота не змінилася. Однак для певності легенько наточила її тонюсіньким бруском. Аомаме уявила собі картину, як ця голка безшумно занурюється в одне особливе місце на шиї чоловіка. І, як завжди, все скінчиться за одну мить. Без зойку й жодної краплі крові. Спазма триватиме секунду. Знову насадивши на корок вістря голки, Аомаме обережно поклала її у коробочку.
Потім з коробки для взуття вона добула пістолет, загорнутий у теніску, і звичними рухами зарядила магазин патронами калібру дев'ять міліметрів. Із сухим брязкотом загнала патрон у патронник. Зняла запобіжник, а тоді знову його поставила. Обгорнула білою хусточкою й помістила у вініловий мішечок. Над ним поклала переміну білизни — щоб пістолет не впадав в очі.
«Що ще треба зробити?» — подумала вона, але не пригадала. Стоячи на кухні, приготувала каву. Сівши за стіл, пила її й закусувала рогаликом.
«Можливо, це — остання моя робота, — міркувала вона. — Найголовніша й найважча. Після її виконання мені вже не доведеться більше вбивати людей».
Аомаме не була проти втрати власного «я». Ба навіть навпаки, в певному розумінні вітала її. Не шкодувала ні за прізвищем, ні за обличчям. Не пригадувала в минулому нічого, за чим могла сумувати. «Почати життя по-новому — ось чого, мабуть, я жадала», — подумала вона.
А коли замислилася над тим, чого, по змозі, не хотіла б утрачати, то, як не дивно, передусім своїх непоказних грудей. З дванадцятирічного віку до сьогодні вона постійно жила невдоволена їхньою формою і розмірами. Часто думала, що її життя склалося б спокійніше, ніж тепер, якби груди були хоч трошки більшими. Та коли трапилася нагода (це був неминучий вибір) насправді змінити їхній розмір, вона відчула, що зовсім не бажає цього робити. Краще залишити такими, якими вони є. Можна й ними обійтися.
Аомаме помацала рукою груди під безрукавкою. Вони були такими, як завжди. Схожими формою на хлібини, що неоднаково набухали із замішаного борошна. До того ж розміри лівої і правої грудей дивно різнилися. Аомаме хитнула головою. «Байдуже! Все-таки вони мої», — подумала вона.
«Що ще, крім грудей, у мене залишиться? Звичайно, спогад про Тенґо. Відчуття дотику його руки. Шалене тремтіння серця. Жадоба опинитися в його обіймах. Навіть якщо я стану іншою людиною, прихильність до нього мене не покине. Тим я сильно відрізняюся від Аюмі, — міркувала Аомаме. — В серцевині мого єства немає порожнечі. Запустіння, безводної пустелі. В його центрі — кохання. Я не перестаю думати про десятирічного хлопця на ім'я Тенґо. Про його фізичну силу, розум і доброту. Його тут немає. А коли так, то його тіло не старіє, а невисловлені обіцянки не порушуються».
Теперішній, тридцятирічний, Тенґо в душі Аомаме не був реальним Тенґо. А, так би мовити, лише гіпотезою. Можливо, витвором її уяви. Він усе ще зберігав тодішню фізичну силу, розум і доброту. І тепер мав по-дорослому товсті руки, широкі груди й міцного прутня. Коли Аомаме бажала, він завжди був поряд. Міцно стискав її в обіймах, гладив волосся й цілував. У кімнаті, де вони обоє перебували, завжди панувала темрява, тож його постаті не бачила. У цій пітьмі лише світилися теплом його очі. В їхній глибині перед нею відкривалися картини світу, яким його Тенґо сприймав.
Якщо іноді Аомаме нестерпно хотіла спати з чоловіками, то, можливо, тому, що прагла якомога чистішим зберегти його образ, виплеканий в її душі. Мабуть, завдяки нестримному сексу з незнайомцями хотіла звільнитися від фізичної жаги й після того перебувати з ним у спокійному світі наодинці, необтяженою ніякими клопотами. Напевне, цього вона прагла.
У таких роздумах про Тенґо того пополудня минуло кілька годин. Аомаме сиділа в алюмінієвому кріслі, що стояло на тісній веранді, поглядала на небо, слухала гуркіт автомашин та, іноді обриваючи листя з убогого каучукового деревця, згадувала про Тенґо. На небі ще не було видно Місяців. Вони мали з'явитися через кілька годин. «Де я буду завтра в цей час? — думала вона, але не здогадувалася. — Та це дрібниця. Головне, що Тенґо є в цьому світі».
