Фаршрутка - Іван Семесюк

— А-ба-ба-ке-да-вра! — сіре око конунга зблиснуло, і знову спалахнула вже трохи пригоріла сокира. Полум’я вдарило в груди Скомороха, той похитнувся, трохи відстав від автобуса, але тут-таки пришвидшився і пішов у рішучу атаку.

— И швец! И жнец! И в гробу мертвец! А-ха-ха!!! — неслося з дверей його їбальника.

— Все, — подумав Арлекін Петрович. — Нам пиздець.

І тут несподівано сталося те, на що ніхто не розраховував.

— Цього разу не вам, синку хе-хе-хе, а ну посунься трохи! — пролунав у салоні чийсь владний голос. Це була вона.

— Трясця твоїй рогатій матері! Дірявий ти лантух з гівном! Купа торішнього гною! Щоб у тебе срака заросла! Щоб тебе пожерла фітофтора! Довгоносик душу поточив! Борозняк кишки погриз! Щоб ти не дожив до учорашнього дня! Та щоб ти здох, смалена кацапська свиня! А-ба-ба-га-ла-ма-га!!! А-ба-ба-га-ла-ма-га!!!

Гучно вибухнуло стародавнє закляття гробків, в небі щось загуркотіло, спалахнуло, і в Мєщєрского Скомороха їбанула страшна тропічна блискавка. Сила її була настільки руйнівною, що той одразу тріснув, мов гнила радюжка, його корпус відломився від гусеничного шасі, з діри на місці кулеметної турелі повалив густий дим, і він прямо на ходу розпався навпіл. На трасу просипався боєкомлект культурних кодів, по асфальту застрибали і покотилися березові дрова, духовні скрєпи, блискучі самовари різних моделей і розмірів, розлючені ветерани в луснутих окулярах, ікони Ніколая Второго, дерев’яні скобарі, гостро заточені сталеві кокошнікі, православні хрести і таке інше. Фрагменти скоморохового тіла охопив вогонь, все це по інерції котилося за фаршруткою, але стало ясно, що Скоморох таки допиздівся.

— Слава Україні! А-а-а-а-а-а!!! — горланив з потертого водійського крісла Юхименко.

— Перемога!!! — голосило змучене товариство, і навіть найбільш постраждалий від березового залпу армігер, все ще лежачи в проході на підлозі, булькотів щось життєствердне.

Посеред понівеченого салона фаршрутки згорблено, але велично стояла стара Вьольва Євдокимівна. Вона спиралася на вузлуватий ціпок мозолистими руками, погляд її блакитних очей був ясний і строгий, без жодних ознак старечого маразму або приспаності. Вбрана вона була просто, але чепурненько, можна сказати, зі смаком. Чиста свитка білого домашнього полотна з відкладним комірцем, обшита по швах кольоровими шнурами, коштовна візерунчаста хустка яскраво зеленого кольору. З-під свитки визирала темно-червона плахта, край синьої попередниці і святкові сап’янові черевики. Виріз на комір був доволі широкий, вочевидь, для того, аби добре було видно барвисті коралі та великого срібного дукача з викарбуваним на ньому портретом Симона Васильовича Петлюри.

— Пригальмуй трохи, солдатику, — сказала вона, звертаючись до Юхименка. — Зелена зупинка, хлопчики. Що ж ви, як школярі, їй-богу! Ще трохи, і догралися б зі своїми забавками! Як можна було так знехтувати рідним словом! «Авада Кедавра», тьху! Це ж взагалі арамейське закляття! Хто взагалі вас тільки цьому навчив, це ж ганьба! Арлекіне, Остапе, ви давно уже не діти так ризикувати!

— Вьольво Євдокимівно, та ми цейво, е-е-е... — спантеличені конунги дивилися на розкидані трасою залишки Скомороха. «Богдан» повільно котився на нейтральній передачі і врешті зупинився на узбіччі в тіні великого ясена. Певний час у фаршрутці стояла тиша.

— Ми пісяти хочемо! — звернувся з-під сидіння до товариства павіан. — Можна ми зі Славком вийдемо? Я би ще й покакав, — чесно додав Томас Якович. — Дивно, що я взагалі досі не всрався, мабуть, через те, що давно нічого не їв. Останній раз кукурудзину в полі гриз. Обід буде?

— Йдіть, тільки недалеко, — благословив обох Вішну.

Мавпун намацав на підлозі пачку армігерових «Прилук», спитав у досі напруженого Гриші №2 сірники, чемно привітався зі старою і вистрибнув через відсутнє вікно на дорогу. За ним незграбно виліз Вакарчук і одразу побіг за дерево до вітру. Павіан закурив.

— Вьольво Євдокимівно, що ж ви раніше не цейво? Подивіться на автобус, що від нього залишилося, — натурально фаршрутка! Він же ж у нас на балансі, а новий нам не скоро видадуть! — репетував Переїбихаудеген. — І що з того, що я конунг, хіба ви самі не знаєте, який у нас лютий завгосп на базі? Таке жлобисько!

— Е-е-е, допоможіть мені вилізти, е-е-е... — обережно означив свою присутність Кривавий Пастор. — Мене тут трохи придавило, е-е-е...

Остап Вішну підскочив, трьома руками відігнув поручня, четвертою поміг Олександру Валентиновичу встати і обтрусив від пилюки його строгий пасторський костюм.

— Дякую, шановний! Мої вітання, Вьольво Євдокимівно! — галантно привітався пастор. — Ото ви дуже вчасно!

Вішну тим часом, тримаючи під пахвою обріза і булаву, усіма руками активно копирсався в автобусній аптечці, яка дивом не постраждала під час бою, розпаковував бинт і щедро поливав чималий шматок вати спиртом. Він зняв з Гегемонта пошкодженого бацинета, перевірив загальний стан шляхецького здоровля, проквецяв незначні, але криваві подряпини ватою і забинтував. Той, відчувши запах спирту, одразу якось пожвавішав, прийшов до тями і заворушився, вискрипуючи залізним обладунком.

— Схоже на незначний струс мозку, могло бути гірше. Треба буде і павіанову пику роздивитися, бо укус голови Корчинського може бути отруйним, — зауважив Вішну і звернувся до товариства:

— Добродії! Давайте усі разом подякуємо пані Вьольві Євдокимівні за вчасну допомогу! Вона не так часто прокидається, і лише у вкрай важливих справах. Очевидно, справи наші кепські, якщо це сталося.

Усі дещо хаотично, але щиро висловили свою вдячність, заворушилися і взялися обговорювати непростий стан справ. Вакарчук уже повернувся до фаршрутки і заходився викидати через биті шибки кацапські дрова, що валялися по всій підлозі. Гриші кинулися вимітати через перекошені двері бите скло, армігер намагався запхати свого меча у погнуті піхви, а Арлекін Петрович і Вішну вислуховували неприємну нотацію від Вьольви Євдокимівни. Юхименко курив і перепаковував кульок з головою Корчинського, Кривавий Пастор думав, а Томас Якович Сирота тим часом всівся посрати за деревом. Він насмикав листя, підібрав хвоста, зручно вмостився, ще раз закурив і задумався.

«От нахуя писати такі ідіотські книжки? — міркував павіан, дивився удалечінь і тужився. — Що я тут роблю? Це ж натуральний кошмар і повний треш. Боже-боже, і ніяк же ж звідси не вирватися, поки увесь цей маразм не скінчиться, а ще ж, судячи з усього, маємо проїздити Яготин, цю йобану діру на мапі світу! І ще не відомо, який придурок в тому Яготині знову влізе в автобус, аби нарватися в ньому на неприємності. Який-небудь Кшиштоф Кшишна, або Кутх Нікітовіч Вагенбург. А ці Мєщєрскіє Скоморохі,