Перетворення у тварин (збірка) - Євген Гаран

Пропозиція виглядала принадною. Але Мирон подумав, що тоді, на жаль, доведеться йому розлучитися з Мелодією, а без неї навіщо й потрібна та терпимість і терпеливість? Навіщо потрібна й молодість? Хіба ж він жертвував усім не для неї? Не для того, щоб урятувати свою жінку від смерти і жити й далі удвох?

Чоловік зітхнув і відповів:

– Я дуже хотів би позбутися отого слова «майже» і бути гідним Божого довір’я. Але я не сам. Щастя іншої людини залежить від мого рішення. Отож, дай мені часу подумати.

– Як довго? Годину? Дві?

– Та ні. Трохи більше. Для вас, нематеріальних, космічних істот, байдуже, скільки часу. То дай мені для думання років із сотню.

«Нові Дні» № 12, 1974 р.

__________________________

ВЕРБЛЮЖА ДОБА (1)

Євгеніка

Коли світ, виснажений браком вугілля й нафти, здавалося, загальмував обертання довкола земної осі, Мирон Круча відкрив нове джерело енергії. Невичерпне, дарове, легкодоступне. Сяде було чоловік зручненько до крісла, повісить на шию трансформатор електричних імпульсів мозку і почне мислено керувати довкіллям. І вікна в його кімнаті зненацька відкриваються; книжки зіскакують з поличок і читаються вголос; горнятко наливається кавою і пливе по кімнаті до столу; черевики скидаються і біжать до східців на чистку. Нарешті цей славний винахідник наказував своєму тілу летіти, і воно неслося в повітрі. На працю, до каварні, а навіть і в тихоокеанську бананову республіку Тарамару. Її президент все переманював Мирона:

– Чоловік-альбатрос хоче назавжди лишатися з нами? Він зробить так, щоб ми теж могли літати?

– Так-так! – відповів Мирон, – Я, власне, хвилину тому думав, що це полегшить збирання кокосових горіхів і допоможе рибальству. Але це в недалекому майбутньому. Завтра ж мені треба вертатися додому. Там на столі лежать плани недокінченої праці.

У президента під серцем смоктав хробачок пожадливости.

– А дома чоловік-альбатрос має ще один корисний винахід?

– Ні, – заперечив Мирон, – але мій старий винахід можна використати для побудови і установлення небесного житла. Скажімо, із пластичного матеріалу. Максимум сонячних променів. Мінімум захворювань. Свіже, чисте повітря, як у горах.

Президент Кукуруку кивнув пальцем. Члени його уряду схопили Мирона за руки і дали йому стусана в бік, щоб слухався.

– Нам теж придадуться небесні курені, – оголосив президент. – У нас річний приріст населення три відсотки, а на острові вже нема місця. Отож, містере Круче, нам потрібне ваше знання і вміння. Бо на зорях написано так: Тарамара стане великою, пацифічною потугою. Її добробут буде триматися на податках, що прибуватимуть від сусідів. Риба, пташина й людина прислухатимуться до голосу Тарамари...

Мирон Круча, виведений з душевної рівноваги, окинув оком все довкола й оцінив ситуацію. Острів’янин, що потягнув його трансформатор і вже повісив собі на шию як медальйон, стояв збоку, можливо, ще в осязі Миронових імпульсів-думок. Мирон послав потужні мислі у напрямку до високих пальм, і зненацька кокосові горіхи заторохтіли згори на голови президента і членів його уряду. Доки вельми здивовані бездипломні дипломати чухали собі ґулі, Мирон відняв свій трансформатор і полетів додому, лишаючи Тарамару, як і знайшов її, другорядною пацифічною потугою.

– У невірних руках, – сказав собі,·– моя таємниця може стати знаряддям поневолення. То тримай, вражий сину, цю таємницю у своїй голові, не давай нікому.

Хто це понуро дивиться навколо, точить ніж об цементні сходи, кладе бомбу до наплічника? Це вбивця на послугах великого фінансового товариства. Малий, миршавий, банькатий... Йому наказ: або вбити Мирона, або купити. Від нього не відв’яжешся так легко як від президента Кукуруку. Бо товариство уклало мільйони в розробку рушійної сили, що замінила б нафту й вугілля. Воно наловило верблюдів у буші. Заснувало виробню верблюжого реманенту. Відкрило бійню, шкірообробню. Розгорнуло рекламну кампанію: «Купуй каравелу пустель: сама біжить, сама ходить і сама харчі знаходить».

То хіба ж тепер цим мільйонам пропадати?

– Ні! – пишно каже банькатий. – Присягаюся верблюжими ратицями, ні!

Спершу він пропонує Миронові телефонічно велику суму за його таємницю. Безуспішно.

Потім приїжджає на верблюді до Миронового дому. Ставить тварину на коліна і зіскакує на землю. Удає, що бере топографічні виміри. А тим часом пильно спостерігає кожен рух біля Миронового будинку, щоб дізнатись, коли той прилітає додому.

А Мирон майже ніколи не прилітає. Сказано, нема господині. Навіть дверей передніх чоловік не вживає. Зранку, було, вилетить через димар у небо: так коротший шлях понад дахи й телевізійні антени. А вернеться хіба аж пізно ввечері. Під час пообідньої спеки підіймається до вищих прошарків прохолоди над містом і там продовжує свою роботу. А ночує теж під хмарами у теплих спальних мішках. Чисті, прозорі ночі... Далекий гомін неспокійного міста...

Отож, одного вечора, коли Мирон нарешті прибув додому, аґент заспішив. Він вихопив бомбу із торби, запалив і кинув її, цілячись у димар, як у баскетбольну сітку. Потім побіг до верблюда з метою податися галопом навтьоки. Тільки тварина не квапилась. Вона не розуміла важливости операційного моменту і потребувала конкретних аргументів у формі лозини. Отож, доки Мирон залазив до позолоченого сідла, його серце аж завмирало від страху. До того він увесь час оглядався на бомбу, що впала не в димар, а на землю і тепер котилася повільно, але невідхильно в напрямку до верблюда. Вона загрозливо сичала як смертельна гадюка, і раптом... погасла.

Роздратований поразками, банькатий простує на пошту і посилає до Мирона листа. Не простого, а персонального. Хто відкриє його, той шкодуватиме до кінця своїх днів. Бо вибух відірве йому руки. А якщо в ту хвилину лист піднесеться до очей, щоб показати зворотну адресу, то й голова піде слідом за руками.

Ось конверт-бомба штампується на пошті,