Ресторан на краю Всесвіту - Дуглас Адамс

У Зафода Бібльброкса підломилися ноги. З губів зірвалося щось зовсім дурне. Він упав у крісло.

– О, чоловіче, звідкіля ви взялися? – сказав він.

– Я чекав вас тут, – по-діловому відповів той.

Він поставив валізку і сів у сусіднє крісло.

– Я задоволений, що ви дотримувалися інструкцій, – сказав він. – Я трохи хвилювався, побоюючись, що ви виберетесь з мого кабінету дверима, а не через вікно. Тоді б ви дійсно могли попасти в халепу.

Зафод захитав головами і забелькотів щось собі під ніс.

– Переступивши поріг мого кабінету, ви таким чином зайшли до штучного синтезованого Всесвіту, – пояснив він. – Якщо б ви вийшли через двері, ви б знову опинилися у реальному світі. А штучним я керую звідси. Він задоволено поплескав долонею по валізці.

Зафод подивився на нього з відразою і огидою.

– Яка ж між ними різниця? – буркнув він.

– Жодної, – відповів Зарнівуп. – Вони ідентичні. Ага, якщо не зважати на те, що, як мені здається, винищувачі зоряної системи Жаби у реальному світі сірого кольору.

– Що усе це означає? – випалив Зафод.

– Усе просто, – сказав Зарнівуп. Його самовпевненість і самовдоволення дратували Зафода. – Усе дуже просто, – повторив Зарнівуп. – Я відкрив координати, за якими можна розшукати цю людину, тобто людину, яка керує Всесвітом, і виявив, що його світ перебуває під захистом Поля непередбаченості. Щоб захистити свою таємницю – і себе також – я скористався прихистком у цьому повністю штучному Всесвіті й заховався на покинутому туристичному лайнері. Я був у безпеці. А тим часом ви і я...

– Ви і я? – розлютився Зафод. – Ви хочете сказати, що ми знайомі?

– Так, – відповів Зарнівуп, – ми давні знайомі.

– Я був дуже неперебірливий – сказав Зафод і ображено знову замовк.

– Тим часом ми з вами влаштували усе таким чином, щоб ви захопили космічний корабель з Двигуном непередбаченості, – єдиний, на якому можна добратися до планети таємничого правителя, – і прибули сюди до мене. Гадаю, саме цього ви успішно досягли, з чим вас і поздоровляю, – його губи склалися у посмішці. Якби можна, Зафод торохнув би по них цеглиною.

– І ще одне, на випадок, якщо вам цікаво, – додав Зарнівуп, – цей Всесвіт створено спеціально для того, щоб ви з’явилися тут. Отож ви є найважливіша особа в цьому Всесвіті. Ви б ніколи, – сказав він з усмішкою, яка ну аж напрошувалася на цеглину, – не вибралися з Водоверті тотальної перспективи у справжньому Всесвіті. То будемо рушати чи як?

– Куди? – похмуро запитав Зафод. Він почувався геть розбитим.

– На ваш корабель. На “Золоте серце”. Він при вас, чи не так?

– Ні.

– Де ваш піджак?

Зафод розгублено подивився на нього.

– Мій піджак? Я зняв його і залишив ззовні.

– Гаразд, підемо і розшукаємо його.

Зарнівуп підвівся і жестом наказав Зафодові йти за ним.

Знову опинившись біля виходу у шлюзовій камері, вони почули лемент пасажирів, яких напували кавою і годували печивом.

– Чекати на вас було не дуже весело, – сказав Зарнівуп.

– Вам не було весело! – обурено вигукнув Зафод. – А як ви гадаєте?..

Відчинився люк, і Зарнівуп приклав вказівного пальця до губів. За кілька футів від них на купі сміття лежав піджак Зафода.

– Дуже чудовий і здатний на все корабель, – сказав Зарнівуп. – Дивіться.

Вони побачили, як несподівано стала надиматися кишеня піджака. Потім вона тріснула і порвалася. Невеличка металева модель “Золотого серця”, яку з таким здивуванням колись виявив у себе в кишені Зафод, росла на очах.

Вона невпинно зростала і через дві хвилини досягла своїх справжніх розмірів.

– Це рівень Непередбаченості, – сказав Зарнівуп, – рівень... ну, не знаю чого, але досить великий. Зафод ледве втримався на ногах.

– Ви натякаєте, що він весь час був у мене?

Зарнівуп усміхнувся. Він підняв валізку і відчинив її.

Він клацнув перемикачем, який був усередині.

– Прощавай, штучний Всесвіте, – сказав він. – Привіт справжньому!

Риси навколишніх предметів на мить втратили чіткі обриси і знову стали такими ж, як були.

– Бачите? – сказав Зарнівуп. – Усе точнісінько таке саме.

– То ви хочете сказати, – з напругою у голосі перепитав Зафод, – що він весь час був у мене?

– Так, – підтвердив Зарнівуп, – звичайно. На цьому ж усе й будувалося.

– Он як, – сказав Зафод. – То більше на мене не розраховуйте. З сьогоднішнього дня забудьте про мене. З мене уже досить. Не вплутуйте мене у свої ігри.

– Я боюся, що ви не можете нас залишити, – сказав Зарнівуп, – ви уже у Полі непередбаченості. Ви не можете звідси втекти.

На губах у нього заграла посмішка, яку Зафодові уже не раз кортіло перепинити кулаком, і тепер він не втримався від спокуси. 

РОЗДІЛ 13

Форд Префект вибіг на капітанський місток “Золотого серця”.

– Тріліан! Артур! – вигукнув він. – Він ожив! Корабель знову працює!

Тріліан і Артур спали прямо на долівці.

– Гей, ви, ну ж бо, ми рушаємо, – він став тормосити їх, щоб вони прокинулися.

– Привіт, хлопці! – защебетав комп’ютер. – Це чудово, що я знову з вами. Можете мені повірити. Хочу вам сказати, що...

– Заткнися, – обірвав його Форд. – Скажи краще, де ми з біса опинилися?

– Друга планета зоряної системи Жаби, і мушу вам сказати: це справжній смітник, – сказав Зафод, вбігаючи на капітанський місток. – Привіт, хлопці, ви напевно страшенно раді знову побачити мене, бо ви наче поніміли і не знаходите слів, щоб привітати такого хвацького молодця, як я.

– Що сталося? – напівпритомно сказав Артур, підводячись з долівки, ще не тямлячи, що відбувається навколо.

– Я знаю, що ви відчуваєте зараз, – сказав Зафод. – Я такий видатний, що