Едем - Станіслав Лем

— Нам треба краще харчуватися, — зробив висновок Хімік, невдоволено роздивляючись у дзеркалі власне відображення.

— А як ти ставишся до свіжої дичини? — запропонував раптом Кібернетик.

Хімік здригнувся.

— Дякую. Навіть не говори мені про це. Я щойно пригадав... Мені снилося те... та...

— Та тварина?

— Дідько його знає, чи це була тварина.

— А що?

— Яка тварина зуміла би запустити нашого генератора?

Товариші дослухалися до їхньої розмови.

— Доведено, що всі істоти на вищому ступені розвитку винаходять якийсь одяг, — сказав Інженер, — а це дуплексне створіння було голе.

— Як ти сказав? Голе? — втрутився у розмову Лікар.

— А чому це тебе так здивувало?

— Та тому, що про корову чи мавпу ти не сказав би, що вони голі.

— Бо в них є шерсть.

— У гіпопотама чи крокодила шерсті нема, одначе ти теж не назвав би їх голими.

— Ну то й що з цього? Просто в мене так вихопилося.

— Отож-бо.

Запала коротка мовчанка.

— Скоро десята, — озвався Координатор. — Ми відпочили, і я вважаю, що тепер зробимо вилазку в іншому напрямку. Інженер мав приготувати нам електрожектори. Як у тебе з цим?

— Є п’ять штук, і всі п’ять уже заряджені.

— Гаразд. Учора ми йшли на північ, а сьогодні підемо на схід. Зі зброєю, але, звичайно, постараємось її не застосовувати. Надто якщо зустрінемо цих... цих дуплексів, як їх назвав Інженер.

— Дуплекс? Дуплекс? — кілька разів невдоволено повторив Лікар, мовби випробовуючи цю назву. — Як на мене, то не дуже вдало, і, мабуть, тому приживеться. Так уже чомусь буває.

— Рушаємо негайно? — запитав Фізик.

— Думаю, що так. Тільки зачинимо люк, щоб уникнути нових несподіванок.

— А чи не можна взяти всюдихід? — запитав Кібернетик.

— Та... мабуть, ні. Мені треба було б щонайменше п’ять годин, щоб його приготувати, — сказав Інженер. — Хіба що, може, відкладемо вилазку на завтра?

Але відкладати вилазку нікому не хотілося, отож вирушили близько одинадцятої, бо трохи часу в них зайняла ще підготовка спорядження. Ніби змовившись, хоча ніхто цього не пропонував, пішли по двоє, з невеликими інтервалами, а єдиний беззбройний — Лікар — ішов у середній двійці. Чи то ґрунт у цьому напрямку був зручніший для пішої ходьби, чи то вони й справді сьогодні йшли бадьоріше, важко сказати, тільки вже через годину ракета зникла з виду. Ландшафт потроху змінювався. Дедалі частіше траплялися стрункі сірі «чаші», які вони обходили, вдалині з’явилися куполоподібні, пологі з півночі пагорби, що спадали до рівнини крутими терасами та обривами; пагорби були вкриті темнішими, ніж ґрунт, плямами рослинності.

Під ногами сухо шелестіли лишайники, сірі, ніби присипані попелом, однак це був їх натуральний колір; з їхніх молодих пагонів — трубочок з білуватими прожилками — виглядали маленькі, схожі на перлини, пухирці.

— Знаєте, чого тут найбільше не вистачає? — озвався раптом Фізик. — Трави. Звичайнісінької трави. Я ніколи не думав, що вона настільки... — він на мить затнувся, підбираючи слово, — потрібна...

Сонце припікало. Коли вони наблизилися до пагорбів, до них долинув розмірений, далекий шум.

— Дивно, вітру нема, а там щось шумить, — зауважив Хімік, який крокував у першій двійці.

— Це звідти, — показав рукою Координатор, який ішов зразу ж за ним. — Мабуть, там, вище, гуляє вітер. Погляньте, та це ж цілком земні дерева!

— Вони зовсім іншого кольору і блищать, як...

— Ні, вони двобарвні, — втрутився Лікар, у якого був добрий зір. — Вони двобарвні — то фіолетові, то голубі з жовтим відтінком.

Рівнина залишилася позаду. Люди навмання ввійшли у широке гирло яру з глинистими, сипкими стінками, повитими в тіні тонкою димкою, що зблизька виявилася різновидом лишайника чи павутиння — думки з цього приводу розділилися; ці утворення трохи нагадували легко намотані клубки ниток скляної вати, сяк-так прикріпленої до схилів. Порівнявшись із першою купкою дерев, які росли на краю урвища, за кільканадцять метрів вище, люди задерли голови.

— Але ж це зовсім не дерева! — розчаровано вигукнув Кібернетик, який замикав колону.

У так званих «дерев» були товсті, блискучі, немовби натерті жиром стовбури і багатоярусні крони, які розмірено пульсували, то темніючи, ніби чимось наповнюючись, то бліднучи, — тоді вони пропускали сонячне світло. Ці зміни супроводжувалися шумом, який мляво повторювався, неначе хтось, притиснувши до рота еластичну матерію, раз у раз шепотів: «Фссс-ггаа-фссс-ггааа». Придивившись до найближчого дерева, люди виявили довгі, наче банани, пухирі, що звисали з його переплутаного віття й були всипані схожими на виноградні грона випуклостями, котрі то роздувалися й темніли, то сплющувалися, світліючи й бліднучи.

— Вони дихають, — промимрив приголомшений Фізик, услухаючись у безперервний звук, що спадав згори й котився яром.

— Але зверніть увагу — кожне в іншому ритмі! — вигукнув, мовби зрадівши, Лікар. — Чим менше дерево, тим швидше воно дихає! Це... це дерева-легені!

— Далі! Ходімо далі! — гукав Координатор, який на кільканадцять кроків уже віддалився від групи.

Усі рушили слідом за ним. Яр, спочатку широкий, поволі звужувався, його дно не дуже круто підіймалося й нарешті вивело прибульців на банеподібний пагорб між двома купами дерев унизу.

— Якщо замружитися, то здається, що стоїш на березі моря. Спробуй! — запропонував Інженерові Фізик.

— Я волію не заплющувати очей, — буркнув Інженер.

Вони досягли вже вершини пагорба, трохи відхилившись від маршруту. Перед ними лежала хвиляста, різнобарвна рівнина з розкиданими по ній гаями дерев-легенів, які мерехтіли то оливковим, то рудим відблиском, з ясними, немов мед, схилами глинистих горбів і клаптями землі, вкритої сріблястим на осонні й сіро-зеленим у затінку мохом. Увесь цей простір перетинали в різних напрямках тонкі вузькі лінії. Вони бігли по дну западин, обминали схили пагорбів, одні бурі, інші білясті, немов посипані піском стежки, ще інші майже зовсім чорні, наче смуги вугільного пилу.

— Дороги! — вигукнув Інженер, але відразу ж виправився: — Ні, вони надто вузькі для доріг... Що ж це може бути?

— За тим павучим ліском ми теж наштовхнулися на щось подібне — пам’ятаєш той моріжок? — сказав Хімік і підніс до очей бінокль.

— Ні, ті були не такі, — заперечив Кібернетик.

— Дивіться! Дивіться!

Усі здригнулися від Лікаревого крику.

Над