Хлопець із пекла - Аркадій Натанович Стругацький

Я розгубився, замугикав щось самому собі незрозуміле, і тут завалюють до їдальні двоє, а за ними ще й третій. Сяють усі троє, як начищені мідні чайники. І ніби втрьох несуть крихітну круглу коробочку та з цією коробочкою — прямісінько до Корнія.

— Вона? — каже Корній, піднімаючись їм назустріч.

— Вона, — відповідають вони мало не хором і відразу замовкають.

Я давно помітив, що в присутності Корнія вони не гелгочуть. У присутності Корнія вони тримаються як належить. Корній, видно, жартувати не любить.

Так. Наминаю я якусь нібито рибу, запиваю гарячим пійлом, а Корній бере цю коробочку двома пальцями, відкриває її обережно й дістає з неї вузьку червону стрічку. Ці троє дихати перестали. В їдальні тиша, і чути тільки, як гелгочуть у вітальні. Корній цю червону стрічку роздивився уважно — просто так і на світло, — а потім сказав неголосно:

— Молодці. Розмножте і роздайте.

І пішов з їдальні. Лише біля самих дверей спохопився, повернувся до мене і сказав:

— Вибач, Гаґу. Нічого не можу вдіяти.

Я лише плечем смикнув — мені що… будь ласка! Ну, з оцих трьох двоє пострибали за Корнієм, а третій залишився і почав акуратно вкладати цю червону стрічку назад у коробочку. Я сиджу злий, ненавиджу їсти у присутності сторонніх. Але він на мене ніби й не зважає. Він прямує через усю їдальню в кут, де в Корнія стоїть якась шафа не шафа, скриня не скриня… одним словом, ящик, поставлений на попа. Я цей ящик бачив сто разів і ніколи не звертав на нього уваги. А він підходить до цього ящика і зсовує зверху якусь шторку, і в стінці ящика утворюється яскраво освітлена ніша. Він кладе свою коробочку в цю нішу і опускає шторку. Лунає коротке гудіння, на ящику спалахує жовте око. Цей тип знову піднімає шторку… і тут, хлопці та дівчатка, я їсти перестав. Бо дивлюсь — а в ніші вже дві коробочки. Цей тип знов опускає шторку — знов загуділо, знов загорілося жовте око, підіймає він шторку — чотири коробочки. І пішов, і пішов… Я сиджу і тільки очима лупаю, а він — шторку вгору, шторку вниз, гудок, жовте око, шторку вгору, шторку вниз… І за хвилину в нього цих коробочок назбиралась ціла ніша. Вигріб він їх відтіля, порозпихав по кишенях, підморгнув мені й вискочив геть.

Знову я нічого не второпав. Та тут жодна нормальна людина не второпала б. Але я одне зрозумів: це ж треба, яка машина! Я встав — і до ящика. Оглянув його з усіх боків, навіть спробував ззаду зазирнути, проте голова не пролізла, тільки вухо прищемив. Гаразд. А шторка піднята, і ніша ця так світлом і сяє мені у вічі. Зміїне молоко! Я озирнувся і хап зі столу зіжмакану серветку… Скотив її в кульку між долонями і жбурнув у нішу — здалека жбурнув про всяк випадок, мало там чого. Ні, все нормально. Лежить собі папірець, нічого йому не робиться. Тоді я обережненько узявся за цю шторку та потягнув її вниз. Шторка легенько зрушилась, просто-таки сама пішла. Клац! І, як і належить, загуділо, загорілася жовта лампа. Ну, Кіт! Потягнув я шторку вгору. Справді. Дві паперові кульки. Я їх звідти виделкою обережно вигріб, дивлюсь — однакові. Тобто однаковісінькі! Відрізнити абсолютно неможливо. Я їх і так дивився, і сяк, і на просвіт — навіть, дурило, понюхав… Однакові.

Що ж це виходить? Золотий би мені зараз, і я ходив би в мільйонерах. Почав я нишпорити по кишенях. Ну, не золотий, думаю, то хоча б гріш мідний… Нема гроша. І тут намацую я свій єдиний патрон. Унітарний патрон калібру вісім і одна десята. Ні, навіть у цю мить я ще не усвідомлював, що тут до чого. Просто подумав: коли вже грошей немає, то хоч патронів нароблю, вони теж грошей варті.

І тільки як у ніші переді мною заблищало міддю шістнадцять штучок, тільки тоді до мене нарешті дійшло: шістнадцять патронів — та це ж ціла обойма! Повний магазин, хлопці та дівчатка!

Стою я перед цим ящиком, дивлюся на свої патрончики, і такі цікаві думки в голові моїй блукають, що я негайно спохопився і роззирнувся довкіл, чи не підслуховує та не підглядає хто за мною. Гарну машину вони собі тут придумали, годі й казати. Корисна машина. Багато всякого добра я в них побачив, але таку ось корисну річ тільки вдруге бачу. (Перша — це Драмба, звичайно.) Ну що ж, дякую. Зібрав я патрончики свої, зсипав їх у кишеню куртки, відтягнули вони мені кишеню, і відчув я, хлопці та дівчатка, ніби, засяяло нарешті щось переді мною вдалині.

Машинкою цією я потім ще не раз користувався. Збільшував потроху запас патронів; гудзик у мене відірвався — і я про всяк випадок гудзиків собі формених два комплекти наробив; ну й ще там дещицю. Спочатку я остерігався, та потім геть знахабнів: вони поряд за столом їдять та гелгочуть, а я стою собі біля ящика та знай клацаю шторкою. І хоч би хто увагу звернув! Безпечний люд, важко зрозуміти, як це вони збираються нашою планетою керувати при такій своїй безпечності. Та їх у нас складаними ножичками різати будуть. Адже ж я тут просто в них на очах міг би всю їхню секретну документацію скопіювати. Була б документація… Вони ж на мене ну зовсім ніякої уваги не звертали. Хочеш підслуховувати — підслуховуй, хочеш підглядати — підглядай… Так, дехто гляне неуважно, всміхнеться тобі і — знову гелготіти. Аж прикро навіть, зміїне молоко! Все ж таки я — Бійцівський Кіт його високості, не шпана яка-небудь дрібна, переді мною такі-от шпаки з тротуару сходили ще й капелюха знімали… Щоправда, не кожного дня знімали, а тільки в дні тезоіменитства, та байдуже. Так і кортіло мені стати якось у дверях і гаркнути по-гепардівськи: «Стр-рунко! Очі на мене, неміч тарганяча!» Тоді б заметушились! Потім я, звичайно, заборонив собі на ці теми міркувати. Я не маю права свою гідність принижувати. Навіть подумки. Нехай усе іде як іде. Мені самому всіх їх по стійці «струнко» все одно не переставити. Та й немає переді мною такого завдання…

Корній мій у ці дні геть змарнів. Мало того, що йому це гелготіння треба було регулювати, так ще й звалилися на нього особисті неприємності. Всього я, звичайно, не знаю, та от якось повернувсь я під вечір зі ставів — стомлений, спітнілий, ноги гудуть, —