Хлопець із пекла - Аркадій Натанович Стругацький

— Рядовий Драмба! — промовив він тремтячим голосом.

— Слухаю, пане капрале.

— Наказ! Звалити цей камінь! Виконуй!

Він відскочив убік, не відчуваючи під собою ніг. Як би тут був окоп, він стрибнув би в окоп.

— Рухом! — заверещав він, зриваючи голос.

Коли він розмружився, Драмба вже стояв, нахилившись, перед обеліском. Величезні руки-лопати ковзнули по граніту й занурилися у пересохлу землю. Гігантські плечі заворушилися. Це тривало секунду. Робот завмер, і Гаґ раптом із жахом помітив, що його могутні ноги немовби запливають, скорочуються на очах, перетворюючись на короткі, товсті, розплющені внизу тумби. А потім пагорб здригнувся. Почувся пронизливий скрип, і обеліск ледь помітно похилився. І тоді Гаґ не витримав.

— Стій! — зарепетував він. — Відставити!

Він кричав ще щось, уже не чуючи самого себе, лаючись російською та алайською, ніякої потреби не було у цьому крикові, і він уже це розумів і все ж кричав, а Драмба стояв перед ним по стійці «струнко», монотонно повторюючи: «Слухаю, пане капрале, слухаю, пане капрале…»

Потім він опам’ятався. Дерло в горлянці, все тіло боліло. Спотикаючись, він обійшов обеліск довкола, торкаючись до граніту тремтячими пальцями. Все було як раніше, тільки при основі, під незрозумілим написом, зяяли дві глибокі діри, і він почав гарячково забивати в них землю підборами.

Розділ V

Всю ніч я не міг заснути. Крутився, вертівся, курив, у сад висовувався, щоби прохолодитися. Нерви, видно, розгулялися після всього. Драмба стирчав у куті й світився в темряві. Кінець кінцем я його вигнав — просто так, щоби лють зірвати. До голови лізли всілякі нісенітниці, картинки всілякі, що не стосувалися до справи. А тут ще це ліжко підле — я вже засік, що воно постійно норовить перетворитися на таке собі м’яке ложе, на яких тут усі, напевно, сплять, до того ж, падлюка, заміряється мене заколисувати. Як немовля.

Взагалі-то не в тому біда, що я заснути не міг, — я по три доби можу не спати, і нічого мені не робиться. А головне, що я думати не міг по-людськи. Нічого не тямив. Домігся я вчора свого чи не домігся? Можу я Драмбі тепер довіряти чи ні? Не знаю. Стежить за мною Корній чи ні? Знову-таки не знаю. Вчора після вечері зазирнув я до нього в кабінет. Сидить він перед своїми екранами, на кожному екрані — по пиці, а то й по дві, а він з усіма цими пиками розмовляє. Мене як ножем штрикнули. Уявив я собі, як скаженію там на пагорбі, істерику закочую, а він сидить собі тут у прохолоді, дивиться на все це через екран і хихоче. І ще, може, Драмбі радирує: давай, мовляв, дозволяю… Ні, про себе я точно знаю, що я б так не міг. Щоб на моїх очах оскверняли святиню мого народу, а я при цьому хихикав би та на екранчик дивився — ні, в мене б так не вийшло. Я вам не щуроїд.

Але ж і Корній ніби не щуроїд! Я на всяких щуроїдів надивився, і на наших, алайських, і на імперських, а такого бачити не доводилось. Та з іншого боку, що я про нього знаю? М’яко стеле, смачно годує… а більше й нічого. А якщо в нього таке завдання, сказано йому: будь-якою, мовляв, ціною… Не знаю, не знаю. Недавно, коли я повернувся, він мене спочатку зустрів як завжди, потім придивився, насторожився й почав розпитувати, що та як. Батько рідний, та й годі. Я йому знову набрехав, що макітра болить. Від степових запахів. Та він, по-моєму, мені не повірив. Не виявив цього, звісно, але не повірив. А я цілий вечір за ним стежив: буде він Драмбу допитувати чи ні. Ні, не допитував. Навіть не глянув на нього… Ох, хлопці та дівчатка, бідолашна моя голова! Хоч лягай на спинку, і хай несе, куди несе.

Так промарудився я аж до світанку. Лягав, зривався, кружляв по кімнаті, знову лягав, у вікно витикався, макітру в сад звішував, і кінець кінцем мене, видно, зморило — задрімав я, поклавши вухо на підвіконня. Прокинувся весь у поту і відразу почув те саме хрипке нявкання — мррряу-мррряу-мррряу, — немов самого диявола ангели небесні душать голіруч у пеклі, і мені в обличчя війнуло з саду гарячим, немов шипучим вітром. Я ще очей як слід не розплющив, а вже сиджу на підлозі, рукою намацую автомат і визираю поверх підвіконня, як поверх бруствера. І цього разу я все побачив, як це в них робиться, від самого початку й до самого кінця.

Над моєю круглою галявиною, праворуч від басейну, загорілась у сутінках яскрава цятка, і потекло від неї вниз та в сторони ніби рідке світло, ще прозоре, ще кущі крізь нього видно, а воно все тече, тече і ось уже заповнило величезний такий конус на зразок хімічної банки у чотири метри заввишки, заповнило й відразу почало тверднути, застигати, тьмяніти, і от уже стоїть на галяві їхній зореліт класу «привид», яким я його вперше побачив. І тиша. Первісна. Навіть птахи замовкли. Над галявиною — світанкове сіро-блакитне небо, навколо галявини — чорні кущі та дерева, а посеред галявини — це сріблясте чудовисько, і ніяк я не можу второпати, чи то воно істота, чи то воно щось неживе.

Потім щось слабко тріснуло, розкрилась у ньому чорна паща, дзенькнуло, засичало, і вибралася звідти людина. Тобто це я спочатку подумав, що людина: воно мало руки, ноги. Голову. Усе воно було якесь чорнувате, чи що… чи закоптило його, чи воно обгоріло… і все було обвішане зброєю. Я такої зброї, хлопці та дівчатка, ніколи не бачив, але з першого погляду зрозумів, що це саме зброя. Вона звисала у прибульця з обох плечей та з пояса і брязкала та дзенькала на кожному кроці. По боках він не дивився, а рушив просто до сходів, як до власного дому, і йшов якось дивно, але я не відразу зрозумів, у чому справа, бо очей не міг відірвати від його обличчя. Воно в нього теж було чорнувате, обгоріле, блищало і відсвічувало, і раптом він підняв обидві руки та почав його з себе здирати, як маску, — та це, мабуть, і була маска, бо він за дві секунди впорався з нею і з