Хлопець із пекла - Аркадій Натанович Стругацький

не знала, хоч мала, звісно, свої турботи і клопоти. Прийшли, запхали в мішок і — до цього музею. З науковою метою. І ми ось теж — живемо, боремось, історію творимо, ворогів ненавидимо, себе не жаліємо, а вони дивляться на нас і вже готують мішок. З науковою метою. Або ще з якою-небудь. Яка нам, зрештою, різниця? І може, стояти нам усім у таких-от підвалах, а вони будуть біля нас руками розмахувати і сперечатися: чому ми такі, і звідки взялися, і навіщо. І до того мені раптом рідними зробилися всі ці звірюки… Ну, не рідними, звичайно, а як би це сказати… От, кажуть, під час повеней чи там, скажімо, коли пожежа в джунглях, хижаки з травоїдними рятуються пліч-о-пліч і стають аж ніби друзями, навіть допомагають одне одному, я чув. От і в мене з’явилося таке саме відчуття. І, як на гріх, саме цієї миті я побачив скелет.

Стоїть у кутку скромно, без якогось там особливого підсвічування, невелика росточком — нижча за мене. Людина. Череп, руки, ноги. Що я, скелетів людських не бачив? Ну, може, грудна клітка ширша, ручки такі маленькі, між пальчиками ніби перетинки, і ніжки кривуваті. Однаково — людина.

Мабуть, щось із моїм обличчям тут зробилося, бо Корній раптом спинився, подивився пильно на мене, потім на скелет, потім знов на мене.

— Ти що? — питає. — Не розумієш чогось?

Я мовчу, вирячився на цей скелет, а на Корнія намагаюся не дивитися. Таж я чекав чогось такого. А Корній каже спокійно:

— Та-а-ак, це той самий знаменитий псевдогомо, теж знаменита загадка природи. Ти вже де-небудь прочитав про нього?

— Ні, — сказав я, а сам міркую: зараз він мені усе пояснить. Він дуже добре мені все пояснить. Та от чи варто вірити?

— Це дивовижна історія, — сказав Корній, — і якоюсь мірою трагічна. Розумієш, ці істоти мали би виявитися розумними. За всіма законами, які нам відомі, мали би. — Тут він розвів руками. — Але — не виявилися. Скелет — дрібничка, я тобі потім фотографії покажу. Страшно! Минулого століття наукова група на Магорі відкрила цих псевдогомо. Довго намагалися вступити з ними в контакт, спостерігали їх у природних умовах, досліджували й прийшли до висновку, що це тварини. Це звучало парадоксом, але факт залишався фактом: тварини. Відповідно, з ними й обходились як із тваринами: тримали у звіринці, при необхідності забивали, анатомували, препарували, брали скелети і черепи для колекцій. Як-не-як ситуація з точки зору науки унікальна. Тварина повинна бути людиною, але людиною не є. І от ще через кілька років на Магорі знаходять порожнє місто. Надпотужна цивілізація. Зовсім не схожа ані на нашу земну, ані на вашу — небачена, цілком фантастичної фактури, але безсумнівна. Уявляєш, який це був жах? З першовідкривачів один збожеволів, другий застрелився… І тільки ще через двадцять років знайшли! Виявилося: так, є на планеті розум. Але зовсім нелюдський. Настільки несхожий ні на нас, ні на вас, ні, скажімо, на леонідян, що наука просто не могла навіть припустити можливість такого феномену… Так… Це була трагедія. — Він раптом якось занудьгував і пішов із залу, немов забувши про мене, та на порозі спинився і сказав, дивлячись на скелет у куті: — А зараз є гіпотеза, що це ось — штучні істоти. Розумієш, магоряни їх створили самі, змоделювали, чи що. Але для чого? Ми ж так і не змогли знайти з магорянами спільної мови… — Тут він глянув на мене, ляснув по плечу і сказав: — Такі от справи, хоробрий брате. А ти кажеш — космозоологія…

Навіть не знаю, правду він мені розповів чи вигадав усе, щоб остаточно мені мізки замутити, але тільки бажання розмахувати руками та викладати мені про всілякі загадки природи в нього після цього зникло. Пішли ми з музею геть. Він мовчить, я теж, в душі у мене якийсь курник нечищений, і таким чином прийшли ми до нього в кабінет. Він усівся у своє крісло перед екранами, дістав із повітря келих зі своєю улюбленою шипучкою, почав тягнути через соломинку, а сам дивиться немов крізь мене. В кабінеті у нього, крім цих екранів та ненормальної кількості книг, нічого, взагалі-то, й нема. Навіть стола в нього нема. Досі не можу збагнути, що він робить, коли йому якийсь папірець треба, скажімо, підписати. І нема у нього в кабінеті ні картин, ні фотографій, ні прикрас яких-небудь. А він же заможний чоловік, міг би собі дозволити. Я б на його місці, якщо, скажімо, готівки бракує, шкуру б оту смарагдову загнав, прислугу найняв би, статуй усюди порозставляв би, килимів поначіплював би — знай наших… Щоправда, що з нього візьмеш — холостяк. А може, йому й за посадою не дозволено розкошувати. Що я про його посаду знаю? Нічого. Але чомусь він музей у підвалі тримає…

— Послухай, Гаґу, — каже він раптом, — а тобі ж, напевно, нудно тут, га?

Захопив він мене цим питанням зненацька. Хто його знає, як тут треба відповідати. Та й взагалі — звідки я знаю, нудно мені тут чи ні? Тоскно — це так. Незатишно — так. Місця собі не знаходжу — так. А нудно?.. От людині в окопі під обстрілом — сумно? Йому, хлопці та дівчатка, нудьгувати ніколи. І мені тут нудьгувати поки що ніколи.

— Аж ніяк, — кажу. — Я своє становище розумію.

— Ну і як же ти його розумієш?

— Цілковито перебуваю у вашому розпорядженні.

Він усміхнувся.

— У моєму розпорядженні… Добре, не будемо про це. Я, як ти бачиш, не можу приділяти тобі весь свій час. Та ти, по-моєму, цього особливо і не прагнеш. Намагаєшся триматися від мене якнайдалі…

— Аж ніяк, — заперечую я ввічливо. — Ніколи не забуду, що ви мій рятівник.

— Рятівник? Гм… До порятунку ще далеко. А от чи не хочеш ти познайомитися з одним цікавим суб’єктом?

У мене серце тьохнуло.

— Як накажете, — кажу.

Він подумав.

— Мабуть, накажу, — сказав він, підіймаючись. — Мабуть, це буде корисно.

І з цими незрозумілими словами підійшов до дальньої стіни, щось там зробив, і стіна розкрилася. Я глянув і позадкував. Що стіни в них тут щохвилини відчиняються і зачиняються — до цього я вже звик, і це мені вже набридло. Але ж я що думав? Думав, він мене з цим математиком хоче познайомити, а там — зміїне молоко! — стоїть там, хлопці та дівчатка, такий собі долдон на два з половиною метри зростом, плечиська, ручиська, шиї катма, а морда закрита нібито заборолом, такою собі густою матовою решіткою, а з боків головища стирчать чи то фари, чи то вуха. Я чесно скажу: якби не був