Хлопець із пекла - Аркадій Натанович Стругацький

розмаху пожбурив її на землю. І тут мене пройняло потом удруге, бо під цим чорним, обгорілим, липким та лакованим у нього виявилося друге обличчя, вже не людське — біле, як камінь, безносе, безгубе, а очі — як блюдця і світяться. Я на це обличчя тільки глянув і відразу зрозумів: не можу. Почав дивитися йому на ноги — ще гірше. Бо ж у нього чому така дивна хода була? Він по цій густій траві, по твердій землі йшов, як ми з вами йшли б сипучими пісками чи, скажімо, трясовиною — щокроку провалювався по кісточки, а то й глибше. Не тримала його земля, подавалася…

Біля сходів він призупинився на секунду й разом струсив із себе всю свою амуніцію. Забряжчала вона, загриміла, а він увійшов у двері — і знову тиша. І порожньо. Як у маренні. І зорельота вже нема, так ніби й не було ніколи. Тільки чорні діри від галявини до дому та купа небаченої зброї біля сходів. Усе.

Дуже мені захотілося протерти очі, вщипнути себе за стегно й таке інше, але я цього робити не став. Бо ж я Бійцівський Кіт, хлопці та дівчатка. Я від себе всю цю ману відмів. Не вперше. Я тільки головне залишив: зброю! Вперше я тут побачив зброю. Я навіть одягатися не став — як був, в одних трусах, гайнув через підвіконня з другого поверху.

Роса була рясна, ноги мої вмить стали мокрі вище колін, і пройняла мене остуда — чи то від цієї вогкості, чи то, знову ж таки, від нервів. Біля сходів я присів навпочіпки і прислухався. Тихо, по-нормальному тихо, по-вранішньому. Пташки завовтузилися, цвіркун якийсь сюрчав. Мені до цього діла не було, я голоси чекав почути. Ні, не чутно голосів. Адже в цьому домі завжди так: не має бути голосів — галасують, бурмочуть, перелаюються, причому хто — невідомо, бо Корнія вдома нема, волочиться десь, дідька потішає. А от коли, як зараз, повинні люди — чи навіть нехай не зовсім люди, — але повинні ж вони вітатися, один одного по спинах ляскати, гукати щось вітальне! Ні, тут у них буде тиша. Могила. Ну гаразд.

І от сиджу я навпочіпки і дивлюсь на ці штуки, які перед і мною лежать, навіть на вигляд важелезні, гладкі, маслянисті, надійні. Ніколи я таких не бачив ані на малюнках, ані в кіно. Великої, певно, вбивчої сили апарати, та от біда, незрозуміло, з якого боку до них підступитися, за яке місце їх брати і на що в них натискати. І навіть доторкатися до них якось боязко: того й дивися — гахне, кісток не позбираєш.

Словом, я розгубився, і це було погано, бо насправді мені слід було зразу вхопити що-небудь і рвати кігті. Ну, Гаґу, давай! Швидше! Ось цю коротеньку: ствол є, замість дула, щоправда, скельце якесь, зате й рукоятка ніби є, два пласких магазини з боків ствола стирчать… Все. Не маю більше часу. Потім розберусь. Протягнув я руку і обережно взявся за рукоятку. І тут сталася зі мною дивна річ.

Узявся я, значить, за рукоятку. Рубчаста така, тепла. Пальці зімкнув. Тягну на себе. Обережно, щоб не брязнуло. Вагу навіть відчув. А в кулаці — нічого. Сиджу, як п’яний, дивлюсь на порожній кулак, а машинка ця як лежала на сходинці, так і лежить. Я зопалу хвать її впоперек — і знов під пальцями метал, тверде, важке. Рвонув на себе — знову нічого.

І захотілося мені тут закричати на весь голос. Ледве стримався. Глянув на долоню — долоня в мастилі. Витер її об траву, підвівся. Розчарування, звичайно, страшне. Все в них враховано, все розраховано, завбачено, в гадів. Переступив я через цю купу непридатного для мене заліза і пішов у дім. Бачу: в холі, у куті, стовбичить Драмба. Заворушив своїми вухами, втупився, а мені на нього й дивитись було гидко. І вже хотів я піднятися до себе, як раптом подумав, а що, як… Кінець кінцем, хіба не однаково, чиї руки триматимуть машинку, мої чи цього долдона?

— Рядовий Драмба, — сказав я неголосно.

— Слухаю, пане капрале, — відгукнувся він, як і належить.

— Ану ходи за мною.

Вийшли ми знов на сходи. Зброя лежить, нікуди не поділась.

— Подай мені ось цю, крайню, — кажу. — Тільки обережно.

— Не зрозумів, пане капрале, — гуде цей бовдур.

— Чого ти не зрозумів?

— Не зрозумів, що саме наказано подати.

Провались ти! Мені-то звідки знати, як це називається?

— Як називаються ці предмети? — запитую.

Драмба запрацював вухами і рапортує:

— Трава, пане капрале. Сходи…

— А на сходах? — запитую я і відчуваю, що мене мороз по шкірі починає продирати.

— На сходах пил, пане капрале.

— А ще?

Вперше Драмба загаявся з відповіддю. Довго мовчав. У нього, видно, також шестерня за шестерню зайшла, як і в мене.

— Також на сходах присутні: пан капрал, рядовий Драмба, чотири мурахи… — Він знову загаявся. — А також усілякі мікроорганізми.

Він їх не бачив! Розумієте? Не бачив! Мікроорганізми він бачив, а залізяки ці метрової довжини бачити йому не годилося. Йому їх бачити не годилося, а мені — брати. Все, все передбачили! І тут я від досади, не подумавши, махнув босою ногою по найбільшій залізяці, що на сходах валялася. Завив я, палець відбив зовсім, ніготь зламав. А залізяка як лежала, так і лишилася лежати. Все. Це вже було останньою краплею. Зашкутильгав я до себе, зубами скрегочу, мало не плачу, кулаки стиснув. Прийшов, повалився на ліжко, і охопив мене такий відчай, якого не відчував я аж від того дня, коли прийшов у звільнення додому й побачив, що не те що хати моєї — всього кварталу нема, одна обгоріла цегла громадиться і душить гаром. Здалось мені в ці чорні хвилини, що ні до чого я не здатний, нічого я не можу тут зробити, в цьому ситому і лукавому світі, де кожен мій крок розраховано і передбачено на сто років наперед. І цілком може бути, що кожну мою дію, котру я ще тільки збираюся здійснити, вони вже знають, як припинити чи обернути собі на користь.

І щоб розігнати морок, я почав пригадувати найсвітліше, найщасливіше, що було в моєму житті, і згадав той морозний ясний день, стовпи диму, які здіймалися в зелене небо, і тріск полум’я, що пожирало руїни, сірий від сажі сніг на площі, закоцюблі трупи, понівечений ракетомет у величезній воронці… а герцог іде вздовж нашої шеренги, ми ще не встигли охолонути, очі ще заливає піт, дуло автомата обпікає пальці, а він іде, важко спираючись на руку ад’ютанта, і