Хлопець із пекла - Аркадій Натанович Стругацький
— Капрал Гаґ, Бійцівський Кіт його високості, — відкарбував Драмба.
— То як же ти, дикобразе безмозкий, можеш підкорятися ще комусь?
Драмба помовчав, потім сказав:
— Винуватий, пане капрале.
— Е-ех… — промовив Гаґ безнадійно. — Гаразд, бери мене на плечі. Додому.
Будинок зустрів його незвичною тишею. Будинок був порожній. Полетіли стерв’ятники. На падло. Гаґ передусім скупався в басейні, змив кров і пилюку, ретельно зачесався перед дзеркалом і, перевдягнувшись у свіже, рішуче рушив до їдальні. На обід він запізнився, Корній уже допивав свій сік. Він з удаваною байдужістю поглянув на Гаґа і знов опустив погляд у папку, що лежала перед ним. Гаґ підійшов до стола, кашлянув і промовив стиснутим голосом:
— Я поводився неправильно, Корнію. (Корній кивнув, не підіймаючи очей.) Я прошу у вас вибачення.
Говорити було неймовірно важко, язик ледве ворушився. Довелося зупинитися на секунду і міцно стиснути щелепи, щоби привести себе до ладу.
— Звичайно ж, я… я робитиму все так, як ви наказуєте. Я був неправий.
Корній зітхнув і відсунув від себе папку.
— Я приймаю твої вибачення… — Він побарабанив пальцями по столу. — Так. Приймаю. Щоправда, на жаль, я винуватий більше за тебе. Та ти сідай, їж…
Гаґ сів, не зводячи з нього настороженого погляду.
— Розумієш, ти ще молодий, тобі багато чого можна пробачити. Але я! — Корній потрусив у повітрі розчепіреними пальцями. — Старий дурень! Все-таки в моєму віці і з моїм досвідом час би вже знати, що є люди, які можуть витримати удар долі, а є люди, які ламаються. Першим розповідають правду, другим розповідають казки. Так що ти також прости мені, Гаґу. Давай-но постараємось забути цю історію. — І він знов узявся за папери.
Гаґ їв якесь місиво з м’яса й овочів, не відчуваючи ні смаку, ні запаху, наче вату жував. Вуха його палали. Дурниця якась знову виходила. Над усе хотілося закричати і торохнути кулаком по столі. Годі робити з мене щеня! Годі! Мене ударами долі не зламаєш, зрозуміло? Ми не з іржавого заліза!.. Це ж треба, як повернув, знову я всюди дурень… Гаґ налив собі у склянку кокосове молоко з оплетеної сулії. Взагалі кажучи, я й справді дурень. Він зі мною як із мужчиною, а я — наче баба. От і виходить — щеня і дурень. Не хочу про це думати. Не треба мені твоєї правди, не треба мені твоїх казок. Тобто за правду тобі, звичайно, дякую — я зараз хоч зрозумів, що чекати більше нема чого, що час діяти.
Вони раптом разом розсміялися, пригадавши, мабуть, якусь історію, пов’язану з нуль-кабіною.
— Так, — сказав хлопець. — Цього я навчився… Вмію… Але ви знаєте, Корнію, ми вирішили пробігтись до Антонова. Хлопці обіцяли показати мені щось у степу…
— А де вони? — Корній озирнувся.
— Зараз, напевно, підійдуть. Ми домовились, що я піду вперед, а вони мене доженуть.. Ви йдіть, Корнію, я й так вас затримав. Дуже вам дякую…
Вони раптом обнялися — Гаґ навіть здригнувся від несподіванки, — після чого Корній легенько відштовхнув хлопця і швидко пішов у будинок. Хлопець спустився зі сходів і пішов піщаною доріжкою, і тут Гаґ побачив, що він дуже шкутильгає, припадаючи на праву ногу. Ця нога в нього була явно коротша і тонша за ліву.
Кілька секунд Гаґ дивився йому вслід, а потім рвучко перекинув тіло через підвіконня, впав навкарачки й відразу ж пірнув у кущі. Він нечутно прямував за цим Данґом слідом, уже відчуваючи до нього несвідому неприязнь, цю гидливу відразу, яку він завжди відчував до людей калічних, неповноцінних і взагалі некорисних. Але цей Данґ був алайцем, причому, судячи з імені та вимови, — південним алайцем, а отже, алайцем першого ґатунку, і, хай там як, поговорити з ним було необхідно. Бо це був усе-таки шанс.
Гаґ наздогнав його вже в степу, виждавши мить, коли будинок до самісінького даху зник за деревами.
— Гей, друже! — тихо сказав він по-алайськи.
Данґ стрімко обернувся. Він навіть хитнувся на скаліченій нозі. Лялькові очі його розплющилися ще ширше, і він позадкував. Усі фарби зникли з його худорлявого обличчя.
— Ти хто такий? — пробурмотів він. — Ти… цей… Бійцівський Кіт?
— Так, — сказав Гаґ. — Я — Бійцівський Кіт. Мене звати Гаґ. Із ким маю честь?
— Данґ, — обізвався той, помовчавши. — Вибач, я поспішаю…
Він повернувся і, накульгуючи ще сильніше, ніж раніше, пішов геть тією самою дорогою. Гаґ наздогнав його і схопив за руку вище ліктя.
— Зачекай… Ти що, розмовляти не хочеш? — здивовано промовив він. — Чому?
— Я поспішаю.
— Та облиш ти, встигнеш!.. Оце так картинка! Зустрілись у цьому пеклі два алайці — і щоб не поговорити? Що це з тобою? Здурів зовсім чи що?
Данґ спробував вивільнити руку, та де там! Він був зовсім хирлявий, цей недоносок із півдня.
Гаґ нічого не розумів.
— Послухай, друже… — почав він з усією проникливістю, на яку був здатен.
— У пеклі твої друзі! — крізь зуби процідив Данґ, дивлячись на нього з неприхованою ненавистю.
Від несподіванки Гаґ випустив його руку. На мить він навіть утратив мову. У пеклі твої друзі… Твої друзі — в пеклі… Твої друзі — в пеклі! Він навіть задихнувся від сказу та приниження.
— Ах ти… — сказав він. — Ах ти, продажна шкуро! Задушити, пошматувати тварюку…
— Сам ти шкура барабанна! — просичав Данґ крізь зуби. — Кат недобитий,убивця.
Гаґ, не розмахуючись, ударив його попід груди, і, коли хирляк зігнувся вдвоє, Гаґ,не втрачаючи дорогоцінного часу, з розмаху жахнув кулаком по білявій потилиці, підставивши коліно під обличчя. Він стояв над ним, опустивши руки, дивився, як той корчиться, захлинаючись кров’ю, в сухій траві, і думав: от тобі й союзничок, от тобі й друг у пеклі… В роті його була гіркота, і йому хотілося плакати. Він присів навпочіпки, підняв Данґову голову й повернув до себе його заюшене кров’ю обличчя.
— Погань… — прохрипів Данґ і схлипнув. — Кат… Навіть сюди…
— Навіщо це? — промовив похмурий голос.
Гаґ підвів очі. Над ним стояли двоє — якісь незнайомі з місцевих, теж зовсім молоді. Гаґ обережно опустив голову південця на траву і піднявся.
— Навіщо… — пробурмотів він. — Звідки я знаю — навіщо?
Він повернувся і пішов до будинку.
Ламаючи кущі та витоптуючи клумби, він навпростець пройшов до сходів, піднявся до себе, впав долілиць на ліжко і так пролежав до самого вечора. Корній кликав його вечеряти — він не пішов. Бубніли в домі голоси, лунала музика, потім затихло. Відсварилися горобці, лаштуючись на ніч у заростях плюща, завели нескінченних пісень цикади, в кімнаті ставало чимраз темніше й темніше. І коли зовсім стемніло,
