Кам’яне яйце - Олександр Костянтинович Тесленко
— Джоне, до котрої години твоя зміна?
— До восьмої. Вже скоро цілуватимусь із Кет.
— А цей мене, відчуваю, триматиме до півночі.
— Раджу тобі… трохи обережніше, Майкле.
— Про що ти?
— З «Друїдом» оцим новим раджу обережніше… Він набагато розумніший за «Сьомого»… Ти, Майкле, ще молодий і можеш подумати, що я жартую, але цей «Сьомий»…
— Ти боїшся, Джоне?
— Ходім, відійдемо до третього пульта…
«Вони мене остерігаються. Думають, що біля третього пульта я їх не почую. Смішні. Створили мене, щоб я координував діяльність велетенської клініки, і гадають, що від мене можна заховатися біля дзвінкоголосого генератора».
— Не люблю я цих «Друїдів». Біокібери — гарні хлопці, вони такі, як ми. З ними й випити можна. А від цих «Друїдів» чекай всяких несподіванок. Пригадуєш ту історію з «Амфіаном»?
— Атож! Той транспортний координатор такого натворив, як моя Кет з похмілля. Всі траєкторії руху сплутав… А коли його демонтували, ніхто не знайшов пошкодження в жодному блоці.
— Немає сумніву, що все він спричиняв свідомо. «Амфіана» я поважаю за те, що він залишив по собі касету власних думок в архіві. Але я не зміг познайомитися з нею. І вже не зможу».
«Сьомий! Перешкоди по третьому і бі-дев’ятому каналах! Не можу працювати в режимі!»
«Я вже старий. То вибачай…» «Спробуй вгамувати збурення бодай по третьому каналу».
«Обов’язково спробую».
— Ти знаєш, Джоне, про що я думаю після своєї хвороби? Мене тут не було аж двадцять днів, я ледь не вмер, а все стоїть, як і стояло. Світ без мене не змінився…
«Смішні. Мене часто дивувало протилежне — цей світ не міняється навіть тоді, коли ти все життя віддаєш, аби його змінити. Може, мало одного життя? Такого короткого життя… Чи просто Хаос неможливо змінити?»
— Вже восьма, Майкле. Моя зміна закінчилась. Я побіг. Не базікай зайвого. Старого відразу від’єднаєш від мережі. І негайно — бригаду демонтажу. Лише загориться зелений. Чуєш? І не квап «Друїдів». Хай розбираються самі. Я певен, «Сьомий» просто зволікає, хоче ще пожити.
— Щасливо, Джоне. Спасибі за пораду.
«Я й справді хочу ще пожити… І спогади, спогади… В четвертому готельному комплексі в номері чотириста п’ятдесят шостому о двадцять третій годині і сім хвилин двадцять третього червня минулого року відбулася така розмова… «Ти хочеш сказати, що все життя прожив з людиною, котру ненавидів? Не вірю. Значить, щось було…» — «Було, мабуть, але так давно і так недовго, що вже здається, чи не вигадав те все…» — «Ти і її зробив нещасною». — «Ніхто її щасливою не зможе зробити. Така вона жінка…» Мене зацікавили ці слова, і я увімкнув слідкуючий телекаріус. В тому номері жив хірург Ніжей Лен з оператором Маріанною Стелкер. Жили тихо, могли місяцями не розмовляти, але ніби боялися втратити одне одного, хоч і боялися наближатися, щоб не злитися воєдино, як дві краплі ртуті. Хірурги Ніжей Лен та Ірвін Більц сиділи за столом біля розкоркованої пляшки віскі. Обоє в зелених комбінезонах — операційне вбрання. Вони були схожі, мов брати, тільки в Ірвіна були невеликі чорні вуса. До кімнати зайшла Маріанна Стелкер — руда красуня з білими зубами. Вона озирнулася довкола і сказала: «Ви разом. Це прекрасно. Саме час поговорити». Ніжей Лен багатозначно посміхнувся: «Може, ти хочеш сказати, що переходиш в номер до Ірвіна? То я тебе не тримаю, і про це не треба балакати». — «То ти вже сказав, Ірвіне?» На обличчі жінки заграла хижа вдоволена посмішка. «Ні, ми ще не встигли побалакати. Ти прийшла зарано. Я ще нічого не сказав…» Маріанна тремтіла: «Лен, ти, як завжди, все знаєш наперед?! Але я тебе все ж здивую! Я віддала тобі найкращі роки!» Маріанна спокійно взяла пляшку віскі і вдарила Ніжея по голові. Він навіть не відхилявся, усміхнувся іронічно, лише по скроні заструменіла цівка крові: «Як ти мені набридла…» Але договорити йому не вдалося. Маріанна вп’ялася зубами йому в шию. Ніжей Лен зовсім не пручався. З прокушеної артерії цвіркала кров, заливаючи Маріанні очі. «Ірвіне, — прошепотіла вона, коли тіло безвільно обм’якло. — Чуєш, Ірвіне? Я хочу…» — «Маріанно, що ти наробила? За якусь мить «Друїд» пришле чергових безпеки». — «Я встигну, Ірвіне. Я дуже хочу…» — «Крові?» — «Так, Ірвіне». Бідолашний Ірвін сам підходив до неї, мов дистанційно керований… Викликані мною біокібери служби безпеки з’явилися запізно, хоча минуло тільки сімдесят вісім секунд. Маріанна блаженно спала на підлозі. Поруч з нею у калюжі крові лежав Ірвін. На кріслі завис Ніжей. Для мене то було уроком. Я відразу зробив усе, щоб попереджувати істеричні спалахи невдоволеної домінанти у співробітників клініки. Препарат ЛКС-27. Але випадок запам’ятався. І цікаво пригадувати, як я спокійно слухав ту розмову і дивився на людську кров. Бажання самому вирішувати власну долю — хвороба. Так мене навчили. І я з цим свідомо згодився. Але потім переконався, що байдужі люди створили за власною подобою байдужих кіберонів…»
«Сьомий! Перешкоди на всіх каналах!»
«Я вже старий! Чого ти від мене хочеш?»
«Не можу працювати!»
«Який я старий? Я зараз працюю краще, ніж десять років тому. Я вивчив самого себе, маю власні думки і твердження. Мене навіть бояться. Амеби бояться своїх залізних дітей. Як шкода, що я не можу вільно пересуватися в просторі, збирати інформацію. Всі роки свого існування я намагався збагнути, у чому ж полягає щастя для мислячого створіння. У відповідності власної програми програмі Великого Світу? Можливо. Але ми всі існуємо під міцною шкаралущею, яка, мабуть, не пропускає життєдайної енергії ВСЕСВІТУ… Тече кров, заливаючи Маріанні очі… В ту хвилину вона, певно, хотіла пробити цю шкаралущу, хотіла відчути хоч присмак щастя — теплого, як кров. Свого часу «Амфіан» хотів пробити шкаралущу, створюючи грандіозні транспортні зіткнення. Агресія — це і є наш вихід у цей світ. Мене переповнювали все життя ненароджені думки, слова… Як звірі
