Останній неандерталець - Михайло Миколайович Грешнов

По Уралу йшла тиха, в сонці й золоті, осінь. Червоними спалахами жевріли кущі черемхи, осичняки, горіли охоплені полум’ям берези; навіть Вовчина чуприна золотилася червоним сплавом. Усе палахкотіло, блищало, одверто хизуючись яскравими осінніми барвами.

Тільки Вовці було не до краси. Схопивши молотка, він розгонисто рушив по схилу.

Люда витягла карту, схилилась над злощасним квадратом Л-2. Скільки стоянок, маршрутних ліній, і — нічого! Справді, хоч розбийся! От і ще стоянка…

Вовка був десь поблизу, стукотів молотком. “Дятел дзьобом тук та тук…” — подумала Люда. І так — щодня.

Несподівано стукіт урвався, немов його проковтнула тиша, — нестерпна і тривожна. Люда підвела голову і почула Вовчин крик:

— Лю-Людо! Він — дивиться!

Люда побігла вниз по схилу: бур’ян, кущі багна хапали її за ноги, ніби намагаючись зупинити.

Вовка стояв у розколині, у річищі висохлого струмка. З одного боку здіймалася чорна, мов зрізана ножем, скеля, з другого — височів осип такого самого чорного, зруйнованого часом і дощами каміння. По осипу густо росли осики, ще зелені тут, куди не долітав вітер; крізь крони пробивалося сонце, лягало на дно розколини і на Вовку яскравими плямами. Вовка тримав у руках щось схоже на зірку, з чотирма нерівними променями, а скоріше — на птаха, стрімкого, з розпластаними крилами, витягнутим дзьобом. На обличчі хлопця — переляк і розгубленість.

— Рро-зумієш! — почав він. — Я підняв її тут… І коли глянув, то ос-товпів! Просто на мене, звідси ось, зі скелі, дивилися очі. І потім — іскри…

Сім кольорів полум’я!

Хлопцеві було не по собі: брови сіпалися, лізли на лоба, навколо губ проступили білі плями. Люда взяла зірку. Це був кристал, твердий, важкий. Забарвлення зірки нерівномірне; біля основи промені відсвічували голубінню, кінці темно-фіолетові, потовщена середина — зеленкувата, мов пляшкове скло. Повертаючи кристал, Люда на мить повернула його боком до сонця: кристал спалахнув у неї в руках, а на зламі, навіть всередині зламу, — Люда встигла помітити шпарини й шерехатості каменю, — відкрилася пласка заболочена рівнина, що тяглася аж до виднокола. На передньому плані височіли могутні дерева, схожі на пальми, біля їхнього підніжжя, у воді, здіймалося щось велетенське, буре, безсумнівно, живе. Руки її здригнулися, все зникло.

Дівчина глянула на Вовку, він усе ще стояв ошелешений, і розгублено опустилася на траву. Кілька секунд вони дивилися одне на одного, не вірячи тому, що бачили.

— Вовко… Знаєш, що ти знайшов? — спитала вона.

— Що? — спитав він. Голос його, здавалося, лунав звідкись здаля.

— Не знаю… Жахно сказати… Треба негайно йти до табору!

Посутеніло, коли вони підійшли до центральної бази геологів. З десяток наметів громадилось на галявині. Діловито торохтів двигунець, постачаючи табір світлом, проте лампи горіли тьмяно: працювала електролізна і забирала половину енергії.

Намет керівника містився в центрі. Сам Іван Сергійович нездужав; давалася взнаки давня рана та ще цей клятий ревматизм. Він сидів на ліжку, парив ноги у тазку з гарячою водою, настрій у нього був кепський.

Радист Євген Петров, котрий жив із ним у наметі, сказав, що прийшли Володимир та Людмила і дуже хочуть бачити його.

— Завтра! — пробурмотів Іван Сергійович, проте, схаменувшись, спитав: — Як це — прийшли? Володимир же був третього дня. Чого їм треба?

— Кажуть, прийшли з зіркою…

— Із зіркою? Христа славити? Теж мені, дотепники… Може, знову колчедан?

— Ні, не колчедан. Але вони дуже хочуть бачити вас.

— Давай! — Іван Сергійович відсунув тазок, ступив у старі валянки.

Володимир і Люда ввійшли. Хлопець тримав у руках згорток.

— Ми до вас, Іване Сергійовичу, із знахідкою, — сказав Вовка. — Зірку знайшли….

Він розгорнув парусину, підійшов ближче… Зірка тьмяно заблищала гранями.

— Ось… Дивна якась…

Володимир обіруч подав зірку Іванові Сергійовичу.

— Важкувата… — непевно промимрив той роздивляючись. — Зроблена непогано. Звідки?

— У тім-то й річ, Іване Сергійовичу, — звідки? — підхопив Вовка.

— Де знайшли, питаю?

— У своєму квадраті Л-2.

— І що ж?

— Як вам сказати… — затнувся Вовка… — Вона незвичайна!

Іван Сергійович глянув на Володимира, на Людмилу.

— Він правду каже, — вступилася за товариша Люда. — Дуже дивна…

— Що ви мені голову задурюєте? — раптом напрочуд спокійно мовив керівник. — За хлопчиська маєте?..

Тоді Вовка плутано і квапливо розповів, як ішов осипом, побачив зірку і як зі скелі глянули на нього очі.

— Очі? — перепитав керівник.

— Та ще які, Іване Сергійовичу, — пронизали наскрізь…

— Скажи-нс, хлопче, а язика ти часом не бачив?

— Ні, — не зрозумів Вовка. — Не бачив.

— Одному моєму знайомому пощастило більше. Чортів бачив! Як хильне чарчину — вони тут як уродилися. Стовбичать, каже, дражняться, язика показують… І, думаєш, чорти його до чогось путнього довели?

— Іване Сергійовичу, — не витримала Люда. — Ми не жартувати до вас прийшли, дільницю покинули. Ця зірка… Цей кристал…

І вона розповіла про рівнину, яку побачила в кристалі, про дерева, про щось живе, що кублилося в болоті.

Іван Сергійович сидів, слухав, поглядаючи то на Людмилу, то на Володимира, то на зірку, то на Петрова, котрий все ще здивовано стояв і мовчав.

Зірка лежала на столі і в сутінках намету здавалася безбарвною.

Коли Людмила скінчила, він спитав: “Усе?” — і на ствердний кивок відповів:

— Ви… От що. Ідіть, влаштовуйтесь на ночівлю. І не натякайте зайвого, щоб з вас не кепкували.

Іван Сергійович помовчав.

— Як ви можете не вірити, — обурився Вовка, — коли це стверджують двоє людей?

Але Іван Сергійович підвів очі й сказав:

— Лікаря, якщо треба, надішлю до вас завтра вранці…