Останній неандерталець - Михайло Миколайович Грешнов
— Я сам бачив, — стверджував Тедді. — Його одразу накрило снігом.
І йому повірили.
На вершині гори поставили лічильник — із запасних, що були в експедиції. Вже складали намет, коли Олівер Хові побачив орла. Той пролітав над ущелиною, тримаючи в кігтях щось довге.
— Змія!
— Ліана… — почулися здогади.
— Альпійський лінь!
Хові схопив рушницю. Він був кращим стрільцем і на очах усіх довів свою майстерність. Орел із здобиччю впав на сніг. В його кігтях був кінець мотузки, навскіс відрізаної ножем.
За годину Тедді йшов геть. Йому кинули бляшанку консервів і льодоруб. Йшов він, втягнувши голову в плечі і часто озираючись, чи не втелющать йому кулю в спину. Але ніхто не хотів бруднитися. Тоді й викликали вертоліт.
А що Адам?
Переді мною десятки книжок, учених трактатів і просто домислів “про снігову людину”, непальського йеті, троглодитових людей. Я розмовляв з найвидатнішими антропологами. Кожний з них прагнув викласти свої гіпотези, погляди. Усі їхні твердження, здається мені, не варті однієї-єдиної статті російського професора Поршнева. Він висловлюється одверто: “снігова людина” — нісенітниця. Коли йдеться про таємничу істоту, що є в Тібеті чи Гімалаях, то вона зовсім не живе в снігах. Вона може перетинати снігові схили, переходити з долини в долину, залишаючи відбитки ніг на снігу. Але питання не в тім, що ми стріли нову істоту, а в тім, де ми розійшлися з нею на шляхах історії. Це, — твердить професор, — залишкова парость людини неандертальської. Це релікт, котрий зберігся в важкоприступних місцях нашої планети. Маємо на оці пережилих свої століття неандертальців, котрі нині вимирають…
Зустріч з Адамом, проведені з ним три дні дають мені право приєднатися до цієї думки.
Скептики — вони є серед моїх недругів і друзів — сумніваються, чи був Адам взагалі.
— Коли був, — запитують вони з моторошною іронією, — то чому один, а не два і не три Адами?
Чому один, я не відповім, але як будь-яка сторона в обопільній суперечці я можу мати свою думку: Адам був одинаком у цій долині чи, може, й у всіх Гімалаях, через що він з такою прихильністю і поставився до людини. Це був останній неандерталець.
У свою чергу я ставлю скептикам свої запитання:
— Хто звільнив мене з лавини, переніс до ущелини і потім три дні водив гімалайськими схилами? Хто вбив снігового барса? Хто приніс козеня?
Про козеня мене питали тисячу разів; льотчики підтверджували, що горло в нього було прокушене. У мене вивихнута рука, мене підібрали в такому стані, що я навіть мухи не здатний був убити.
Я закінчив статтю в Майамі-Біч, у Флоріді, де я відпочиваю. Рука зажила. Душевні травми загоїлися. Друзі й рідні зробили все, щоб оточити мене спокоєм. Але я не сказав їм про одне, хай це буде для них несподіванкою. Я поїду в Гімалаї і розшукаю Адама. Мені скажуть, що це безумство, відмовлятимуть од поїздки. Але я бачу Адама, як він сидить, зіщулившись, коли я марив, бачу смуток його очей. Цей смуток — людський.
Не можу визначити, що тягне мене, — мрія дослідника чи прагнення допомогти Адамові. Навряд чи я зможу допомогти. Але він врятував мене, а я навіть не віддячив йому.
Можливо, це сентиментальність? Увага друзів, лагідний океан розм’якшили мене, вичавили сльозу? Тоді мені краще лишатися тут. Але я поїду. Підпишу статтю і поїду.
На пляжі я абоную постійне місце — з восьмої до одинадцятої ранку. Сюди мені приносять пошту і книжки.
Коли надійшли гранки статті, на пляжі зі мною був Оноллі, доцент Чікагського університету, етрускознавець.
— Цікаво, — спитав він, побачивши редакційний конверт, — як ви назвали статтю?
Я показав назву.
— О! — вигукнув Оноллі. — Неандерталець!
Повз нас проходила купка “золотих бебі”, як тільки не називають нудьгуючих гультяїв! Попереду дибав паруб’яга, зарослий коричневим пухом, з волячою шиєю та здоровенними кулаками.
— Тедді Гойлз! — забув я про гранки. — Це ж Тедді Гойлз!
— Так, — ствердив Оноллі. — Син директора “Юнайтед Індіен Бенк”. Між нами кажучи, пройда, яких мало на світі: підробляє на чеках батьків підпис, не гребує гендлюванням старими автомашинами. Справжній неандерталець!
— Як ви сказали? — перепитав я. — Неандерталець?
Я знав за Тедді дещо гірше за підробку автографів. Але навіщо Оноллі приклеїв йому слівце з моєї статті? Це ображає Адама.
ЗІРКА
Знаєш, Людко, ми з тобою просто невдахи! Ціле літо кружляємо на цьому нещасному Л-2, і хоч би що! Група Василя знайшла молібден, Макарова — хром. А ми? Загубили молоток, утопили в струмку рюкзак з консервами… Якщо ж говорити про знахідку, про цей жалюгідний колчедан, з півтора відсотками міді, то я досі не оговтаюсь від погляду Івана Сергійовича, коли він слухав про наше відкриття. Бр-р!
Вовка труснув чуприною, і веснянкувате його обличчя — Люда прозвала “зимою й літом тим самим цвітом” — зашарілося.
— Хоч розбийся! — підсумував він
— Потерпи, Вово, — заперечила Люда, — ти завжди лізеш поперед батька в пекло. А пегматитова жила?
— Жила!.. Що про неї сказав Іван Сергійович? Ду-рниця! Ось що сказав!..
Вовка заїкався, як це траплялося з ним, коли дуже хвилювався.
— Але ж пегматит буває супутником берила.
— Камінців? Геліодора, смарагда? Може, тобі вже — готові сережки? Ні, дякую, дріб’язковим не був! Піду на іншу ділянку.
— Хочеш розвалити нашу групу?
— Групу! — вигукнув Вовка. — Ти та я — оце й уся група. І обоє невдахи!
В душі Люда була згодна з ним. Звісно, їм не щастило, Вовка обурювався недарма. Погрозу, що він піде, не варто сприймати всерйоз. Просто потрібна