Коротке замикання - Ростислав Мусієнко
— Я…, бачте… не зовсім розумію, на чому ґрунтується ваша переконаність, і взагалі, звідки… — посидів мить, розпачливо силкуючись збагнути щось важливе. — Ви сказали — незворотність суспільного пізнання…
Чужий знову зітхнув.
— Так, незворотність… Незворотність наступає, коли результат відкриття, воно саме і його соціальні наслідки… — він раптом захвилювався, по-чудному змахнув рукою. — Так, так, соціальні наслідки!.. — відсапнув. — Коли все це стає доступним переважній більшості представників виду. Їх рівню. Рівень росте, повільно, закономірно. Але завжди, завжди… — скорботно пожував губами. — Трапляються особи, котрі значно випереджають час. Десятиріччя, сторіччя… — він якось зів’яв, опустив голову.
Аспірант неуважливо глянув на гулясту лисину Чужого, ледь приховану рідким щетинкуватим волоссям. Сказав швидко:
— То це й чудово — мислителі, генії — наука без них неможлива…
Чужий стрепенувся. З зусиллям розігнув спину. Витягував шию — Аспірантові здалося, що очі в старого затягнуті напівпрозорими білястими плівками. Але то була одна мить. Пронизливо глянувши, Чужий хрипкувато сказав:
— Це жахливо… Жахливо…
Аспірант заціпеніло втупився в нього.
— Річ у тім, — уже монотонно заговорив Чужий, — що цивілізація ваша технологічна. Люди пізнають, вдосконалюють насамперед середовище. Себе в останню чергу… трагічний прорахунок. Фатальний розрив між технологією, часом уже самодостатньою, домінуючою над усім… І самопізнанням, і духовністю.
Сумно стенув плечима.
— От у цій ситуації, — вів далі приглушено, — неймовірна сприйнятливість вашого виду до космічних факторів, до мутагенних впливів, поява геніїв, ви сказали, мислителів стає, ну, прокляттям.
Холодно подивився на Аспіранта.
— Їх відкриття, їх ідеї примітивно, як правило, розвинуті. Постійно загрожують якісним стрибком, який перетворює згаданий розрив по суті у безконечність.
— Тобто, — ледве поворухнув затерплим язиком Аспірант, — функція у даній часовій точці втрачає дійсні значення, її, власне, немає?…
Чужий повільно кивнув.
— Існує постійна загроза цілим етносам, суперетносам… Атлантида, так, А зараз нас починає хвилювати цивілізація в цілому.
— Вас? — Аспірант подався вперед. Чужий слабко, заспокійливо ворухнув рукою.
— Таж ви зрозуміли це давно… Так, ми не люди, — сказав просто. — Але… Існують давні зв’язки… так, давні зв’язки… Земля, люди нам небайдужі…
Аспірант знесилено сперся на ліжко. Звично почав розтирати скроні, краєм ока бачив Чужого — обриси його вайлуватого тіла коливалися, струменіли, мов далина у спечну днину.
— Не звертайте уваги, — почув безбарвний, ще тихіший голос. — Підтримувати сталу форму, властиву земним істотам, це так обтяжливо, отож я й постарів.
Він покректав справді по-дідівськи, зробив дивний жест руками. Тремтіння обрисів припинилося.
— Думаєте, легко стирчати тут, далеко від метрополії, аналізувати ситуації… А варто було відлучитися, за вашим літочисленням, в тридцятих роках нинішнього сторіччя, і заступник мій не впорався, сталася неприпустима помилка. Зараз під загрозою все, створене протягом трьох тисячоліть.
Знервовано мружився. Очі — тепер Аспірант побачив ясно — знов затягла біляста плівка.
— Він прогнозував об’єднання людства після другої світової війни, — вів далі Чужий. — Шарлатанські методики, тимчасова мода! І зробив висновок, що ви доросли до ядерної енергії…
Голос його звучав дуже тихо.
— Ціла група фізиків не повинна була виїжджати з автократичних, мілітаризованих держав. Вони мали залишитись там, в концтаборах…
— Але ж… — шарпнувся Аспірант. — Ці табори… вони там… — похлинувся словом.
Чужий жорстко кивнув.
— Так, всі вони були б знищені, якби не ця помилка… непрощенна помилка.
Він задумливо глянув на заціпенілого Аспіранта.
— Всього кілька геніїв… Перша ж бомба знищила десятки тисяч. І взагалі… — він трохи пожвавився. — Останні сторіччя ми добилися чудових результатів у галузі контролю. Миттєва фіксація електромагнітних потенціалів мозку різко звузила носіїв нестабільності…
Похитав головою.
— Ви не уявляєте, як важко було раніше. Колосальний обсяг роботи, аналізу. Доводилося тримати ряд постів, йти на прямі контакти, дуже небажані. Скільки виникло легенд… І все одно, все одно утримати рівновагу вдалося, лише використовуючи місцеву специфіку.
— Що ви маєте на увазі? — стомлено поцікавився Аспірант.
— Ми використовували жерців, різні релігійні течії. Дуже марудна робота, всі вони переймалися лише власними інтересами. Але дещо вдалося, наприклад, герметизація знань… Віросповідальні догми та обмеження…
— Інквізиція… — пробурмотів Аспірант.
Чужий зітхнув.
— Розумію вас. Звичайно, звичайно, даремні жертви. Але ми постійно вдосконалювали методику. Відродження пов’язане з появою ефективніших засобів дослідження, з’явилася можливість відбору, розмежування…
— Відбору жертв, — повільно, тихо проказав Аспірант.
Чужий захрумтів пальцями. Подався вперед.
— Жертв, — сказав майже вкрадливо. — Так… Я наведу один лише приклад. Ні, не думайте, ми гуманніші за вас, — передихнув він. — Вам, звичайно, знайоме ім’я Еваріста Галуа, геніального математика. Якби він не загинув і завершив одну роботу, роботу почату, відому лише нам, то атомні бомби вибухнули б уже в першу світову війну, яка почалася б знову-таки раніше. Раніше, вірте мені, технічне прогнозування в нас завжди було на висоті…
Він прихилився до стіни, важко дихаючи. Зморшкуваті шкірясті повіки майже прикрили очі, знизу білки затягла напівпрозора плівка. Тепер уже достоту мав зовнішність Чужого. І разом з тим — помітні риси старої, страшенно натомленої людини.
— Балакучий я став, — сказав, не розплющуючи очей. — Стареча балакучість… І помисливість… У нас теж не вщухли досі суперечки, не думайте. Але протиріччя, протиріччя нерозв’язане, — голос його перейшов у нерозбірливе бурмотіння.
Аспірант встав, підійшов до вікна. Гостро вкололи очі синюваті крижинки зірок. Прокашлявся, сказав глухо:
— Така, виходить, справа…
І знову досадливо покрутив головою — гіркувато сохло в горлі, частіше билося серце. Мружачись, поглянув на стосик чистого паперу, що самотньо білів край столу. Вихопилось:
— Ну чого ж ви, чого ждете?…
Чужий, здавалося, прокинувся. Застережно розчепірив пальці:
— Ні, ні, ви не зрозуміли… Я ж говорив — методика вдосконалюється. Адже загроза не в існуванні генія, його думки… Загроза — в неготовності решти ці думки сприймати… сприймати на добро… — сумно всміхнувся. — Ми знайшли можливість зберігати таких, як ви… просто ви не зможете… не захочете… працювати на суспільство. Мозок ваш
