Піраміда Сонця - Олександр Петрович Ємченко
Словом, не втомлюючи читачів переказом уже відомих істин про Землю і Місяць, ми розповімо про:
меткого «кур’єра» Сонця, названого ім’ям давньоримського бога торгівлі Меркурія; на одній половині цієї планети панує немилосердна спека, на іншій — нестерпний холод;
нашу найближчу сусідку — яскравосяйну Венеру, котра ховає свою вроду за густою пеленою хмар;
суворий і днедавній світ Марса, над супутниками якого тривалий час тяжіла підозра, що вони штучні;
загадкового велетня, який носить ім’я богів: об’єм Юпітера у 1310 разів більший, ніж об’єм Землі;
унікальне диво Всесвіту — планету Сатурн, окільцьовану фантастичною короною, довжина якої сягає мільйона кілометрів;
єдину із всіх планет, вісь обертання якої не просто нахилена, а буквально лежить «на боці» у площині своєї орбіти, чим і пояснюються її багаторічні дні і ночі, — Уран;
планету, відкриту «на кінчику пера», — Нептун;
холодний і непривітний світ Плутона — останньої із дев’яти планет (та чи останньої?), куди сонячне проміння доходить через п’ять з половиною годин;
чисельну сім’ю внуків Сонця — природні супутники планет;
планети-ліліпути, яких у Сонячній системі налічується не менше ста тисяч, однак разом узяті вони не становлять і однієї тисячної частки маси Землі.
Скільки й світить Сонце, людина прагнула збагнути довколишній світ. Вона задивлялася в заобрійну далечінь, йшла туди І відкривала нові краї і землі. Великий мандрівник-мореплавець сучасності Тур Хейєрдал писав: «Людина навчилася ставити вітрила раніше, ніж сідлати коня. Жердину й весло вона почала використовувати на річці і на морі раніше, ніж колесо — на суші». Справедливі слова! Та ще раніше від винайдення весла і колеса людина подивилася на небо і, вловивши зоряний блиск космосу, пройнялася жагучою мрією проникнути туди. Цим дерзновенним поривом вона живе і сьогодні. Як колись освоювала незвідані острови, архіпелаги і континенти рідної планети, так і зараз, сягнувши за межі Землі і посилаючи у космічні безодні своїх автоматичних розвідників, прагне вивчити інші планети великого дому Геліоса. І на цьому шляху кристал небес їй не перепона. На цьому шляху нам світить Сонця лик.
МЕРКУРІЙ:
«Я — вісник неба, посланець богів»
Кур’єр Олімпу
Найближча до Сонця планета знана людям з давніх-давен. Ще в IV столітті до нашої ери, коли відомим планетам давали «божественні» імена, римляни назвали її Меркурієм, греки — Гермесом. Ці імена тотожні.
В еллінській міфології Гермес — син Зевса і німфи Майї. Вісник богів, сам бог торгівлі й ремісництва, опікун мандрівників. Своїм чарівним жезлом міг насилати сон на людей і богів чи будити їх зі сну. Супроводив душі померлих в останню путь — до підземного світу. Неперевершений у спритності і красномовності.
Гонець, вістун, кур’єр, дозорець, ординарець самого егідодержавного Зевса, він мав силу-силенну обов’язків і доручень. Згадаймо, як він чудово порятовує легендарного Одіссея, коли той, повертаючись додому, потрапив на острів Ееї, де жила дивна богиня, черівниця Кіркея. Ось як про це розповідає сам Одіссей:[1]
«…Взявши зброю, я подався до лісу. Пойнятий тривогою за долю своїх товаришів, незчувся, як опинився у глибокому яру, неподалік од дому підступної богині.
Несподівано з-за дерева вийшов мені назустріч прегарний стрункий юнак із золотим жезлом. Я вкрай збентежився, бо впізнав вісника богів і покровителя подорожніх — всюдисущого Гермеса. Взявши лагідно мене за руку, він промовив:
— Стривай, бідолашний Одіссею! Куди прямуєш, не знаючи цього краю? Невже до лукавої відунки Кіркеї? Твоїх воїнів вона обернула на свиней і замкнула у хліві. І ти йдеш їх визволяти? На тебе чекає така ж доля. Та я врятую тебе. Слухай лишень: візьми оце чарівне зілля, з ним ти сміливо можеш іти до Кіркеї. Коли вона подасть тобі келих з вином, ти не бійся і випий — чорні чари тебе не здолають. А як Кіркея замахнеться на тебе довжелезним києм, вихопи свого гостролезого меча із піхов і кидайся з ним на красуню. З ляку вона погодиться на всі твої вимоги — розчаклує твоїх воїнів і прихистить вас…
Так промовив світлосяйний бог і дав мені зілля, вирвавши його просто з землі. Корінь був чорний, а цвіт — наче іскристий сніг. Небожителі звуть це зілля «молі». Смертній людині рвати його небезпечно.
Поки я зачудовано розглядав диво-рослину, Гермес зник між дерев…»
Та не всі діла Гермеса були благочестивими. Траплялися й неприглядні доручення. Так вийшло в історії з Прометеєм.
…Похмуре морське узбережжя Кавказу. Високий і крутий бескид. На ньому страждає в муках розіп’ятий Прометей, який виніс з Гефестової кузні життєдайний вогонь і подарував його людям, за що розгніваний Зевс-громовержець жорстоко покарав зухвальця. Але вогненосний титан не скоряється. Безпорадний, скутий ланцюгами, він шле прокляття жорстокому тиранові, провіщаючи його падіння. І тут до нього прилітає Зевсів син, щоб вивідати, хто може загрожувати цареві богів і звідки чекати небезпеки. Захисник земних смертних відповідає захмарному відвідувачу:
Як щось від мене сподівавсь довідатись — Ні мук таких немає, ані хитрощів, Щоб ними Зевс присилував сказати це, Аж поки пут ганебних не розв’яже він. Нехай палючим кидає він полум’ям, Завіє все снігами білоперими, Громами хай загрожує підземними, — Нічим мене сказати не присилує, Кому його належить з трону скинути.
