Піраміда Сонця - Олександр Петрович Ємченко
— Передбачається вихід на поверхню планети?
— Подивимося. Бачу, ти вже загорівся…
— А чом би й ні? Пізнавати невідоме — це ж сенс нашого буття.
— А чи відомо тобі, що пізнавати — це навчатися того, що ти вже знаєш.
— Не згоден, командире. Треба брати глибше ї ширше. Потрібно не просто пізнавати світ, потрібно діяти. А діяти — це й є те, що називається демонстрацією своїх знань.
— Гай-гай, голубе, бачу куди ти хилиш. Кожен прагне навчити іншого того, чого найбільше потребує сам…
Астробіолог довго дивився на командира. Потім, певне, бажаючи взяти реванш, заговорив:
— Колись за старовини побутував звичай ототожнювати свій інтелект з інтелектом співрозмовника.
— Не розумію…
— Ну, коли, скажімо, тобі треба було збагнути, наскільки людина, з якою ти зустрівся, розумна чи дурна, добра чи лиха, про що вона думає, ти надавав своєму обличчю такого самого виразу, як у неї, а тоді чекав, щоб і в тебе з’явилися такі ж думки та почуття, як у твого співрозмовника. Це називалося «розгадати людину»…
Куриленко, відчувши, що Попович заводить його на слизьке, скинув маску поблажливої добродушності.
— Туман усе це, — мовив він. — Якщо вже вдаватися до минувшини, то ти яко мислиш, такмо й речеш. Туман усе це…
— Позитивний туман, командире.
— Краще вже негативна ясність, ніж позитивний туман. А загалом усе це семантична еквілібристика, на яку ти неабиякий мастак.
— Так, командире, ти маєш рацію. Дуже важко шукати у темній кімнаті чорну кішку…
— Одна голова — добре, а півтори — краще… Ти це хотів сказати?
— Ось ти, командире, — усміхнувся Попович, — і вдався до ототожнення свого інтелекту з моїм…
— Повторюю, — з притиском мовив командир, явно воліючи завершити розмову, — що все це хрестоматійне суєслів’я. Колись навіть півторарозумних вважали за напіврозумних, бо сприймали тільки третину їхнього розуму. Утямив? А що було робити? Люди народжувалися без дзеркал у руках і пізнавали себе, вдивляючись, як у дзеркала, в інших людей…
— Перед нами зараз одне дзеркало, — відказав астробіолог, — те, що палахкотить за стінами нашої бази. Піду до Карпенка. Мене надто зацікавив загадковий об’єкт…
Залишившись на самоті, Куриленко вийшов на зв’язок з космольотом, залишеним в одній із глибоких штолень меркуріанських рудень, розроблених попередніми експедиціями. Прибувши на Меркурій, земляни пересіли на антигравітаційну літаючу базу і, рухаючись за Сонцем, пішли в обхід планети, щоб через рік повернутися до відправного пункту.
Відповів головний енергетик Треба:
— У нас все гаразд, командире. Правда, ми приречені на бездіяльність, але геолог Гах знайшов собі заняття. Він вивів бригаду роботів і длубається у нутрощах планети, шукаючи заповітні меркуріанські алмази.
— Передайте, що хай надто не захоплюється. Ми наближаємось до об’єкта. Можливо, необхідним буде ваш приліт…
— Є намір подивитися на об’єкт зблизька?
— Попович загорівся… Але ж ми не маємо права на зупинку. Якщо відстанемо від Сонця, потрапимо в ніч, що рівнозначно загибелі. Наша база не пристосована до лютих морозів, що панують на споночілому боці Меркурія.
— А якщо вислати вперед літаючу танкетку?
— Я вже думав над цим. Певне, так і зробимо.
— Хто полетить?
— Звісно, той, хто найбільше серед нас шукає сліди розумного життя.
— Попович?
— Авжеж…
Невдовзі, коли до об’єкта лишався день ходу, від бази відокремилась рухлива танкетка і швидким птахом полинула вперед. Проводжаючи її довгим поглядом, Куриленко задивився на вилинялий меркуріанський ландшафт. За ілюмінаторами бази панував вогненний пал. Сонце обернуло все доокілля на розпечену жаровню.
— Справжнє пекло, — почув командир у себе за спиною голос астрофізика Міняйленка. — Ось де буйство енергії! Перекинути хоча б дещицю на Землю!..
— Перекинути на Землю? — перепитав командир. — Чи не рано замахуватись на Сонце? Був час, коли земляни запалили на своїй планеті атомні сонця. Це був дуже необачний крок. Не збагнувши до решти секретів атома, вони ввели його у щоденний вжиток, за що потім жорстоко поплатилися. Атомна енергія вийшла з-під контролю людей і накоїла багато лиха. Таке може статися і з сонячною енергією. Я не беру до уваги ті малопотужні сонячні електростанції, що здавна створені на нашій планеті. Йдеться про саму сонячну речовину. Поки до кінця не з’ясуємо анатомію Сонця, про перекачування його енергії в земний дім не може бути й мови.
— Для цього ми, власне, й прилетіли сюди.
— Так, але це тільки початок. Попереду велика й копітка робота… Стривайте, здається, надійшло повідомлення з меркуріанської орбіти…
— Надійшло, з чим я й прийшов, — мовив астрофізик. — Автомати супутника зафіксували потужний потік енергії, що лине з поверхні планети.
— Звідки саме?
— Його джерело — улоговина Калорис.
— Невже об’єкт?
— Так, локалізація засвідчила, що ріка енергії струмує саме звідти.
— Треба попередити Поповича…
— Я вже виходив з ним на зв’язок. Зараз на лінії чергує Карпенко.
— Я знаю астробіолога. Він ні перед чим не зупиниться. Потрібна гранична обережність.
— Його танкетка здатна на маневр. Він зможе обійти енергетичний стовп, а ось ми ризикуємо нахромитися на нього — маршрут нашої бази пролягає якраз над об’єктом. Йдемо прямо на нього…
— Ви хочете сказати, що коли не збочимо, може статися непоправне? — жорстко спитав командир.
— Авжеж, силове випромінювання таке потужне, що безвтратно пронизати його ми не зможемо.
— Доведеться пустити в хід резервні антигравітони і відхилитися від заданого курсу.
— А Попович? Він чекатиме нас в умовленому місці…
— Ми сповістимо його. Він теж сторонитиметься отих злополучних променів…
Спливло кілька земних годин. Попович двічі виходив на зв’язок. Повідомив, що добувся до об’єкта, успішно уникнув зіткнення з смертоносним стовпом, що, немов гігантський гриб, тягнувся у космічну безодню. Ще через деякий час сповістив, що виявив вхід
