Українська література » Фантастика » Кам’яне яйце - Олександр Костянтинович Тесленко

Кам’яне яйце - Олександр Костянтинович Тесленко

Читаємо онлайн Кам’яне яйце - Олександр Костянтинович Тесленко
особисто і вже не перший рік. Розумієш?

— Розумію. Навіщо ти «лікував» Антуана? Чи труїв… Не знаю, як і сказати.

Директор КОТРАЦ повільно підвів погляд, втупився у майора Мелвіна.

— Я не розумію тебе… І взагалі, звідки ти про це знаєш? Адже Антуан сам просив мене допомогти. І сам просив про це мовчати.

— Ти лікар? — в’їдливо запитав Фредерік.

— Якби він звернувся до лікарів, його могли б не допустити до польотів… на деякий час. А Божко хотів літати… Справді, звідки ти це знаєш?

— З інформаційних касет. А вже як потрапила ця інформація у блок пам’яті, даруй, не знаю. Джерела інформації не. випадково в жодній з робочих касет не наводяться.

— Не відчуваю за собою ніякої провини.

— Твоя справа.

Микола Рамар підвівся з-за столу, демонстративно не дивлячись в бік майора Мелвіна, підійшов до книжкової полиці і взяв кілька невеликих бібліоскопів, поклав на свій стіл, умостився в кріслі і вдав, що заглибився в читання. І лише коли майор Мелвін неквапом вийшов із кабінету, директор КОТРАЦ брутально вилаявся.



24 листопада 1926 року.

Ф. Скотту Фіцджеральду.

«… Щодо особистого життя відомого письменника (кому відомого?), то Хедлі розлучається зі мною. Я віддав їй усі гроші, а також всі майбутні гонорари за «Сонце…» … Бамбі й Хедлі почувають себе просто здорово. Доки Хедлі була у від’їзді, Бамбі жив зі мною десять днів, і якось вранці ми з ним пішли в кафе, я взяв йому морозиво і купив нову губну гармошку, і він, тримаючи її і наминаючи морозиво, сказав: «Життя прекрасне з татом…» Він дуже любить мене, і коли я запитую його, що робить тато, сподіваючись почути, що тато великий письменник, як про те пишуть газети, він відповідає: «Тато нічого не робить» .

Усім вам моя любов. ЕРНЕСТ»


Адресу майор Мелвін знав. Пішов осінньою алеєю від великої кубічної споруди головного корпусу до містечка. Оранжеві шапки дахів, освітлені призахідним сонцем, визирали з-поміж розлогих каштанів та кленів. Зупинився біля хвіртки з великим сріблястим номером «17». Зайшов на подвір’я. Вузькою ситаловою доріжкою пройшов поміж густих рядів яблунь та вишень до веранди. Двері були прочинені, але самовільно заходити не хотілось. Подзвонив. За якусь мить вийшла жінка невисокого зросту, худорлява, але не худа, глибока зморшка на переніссі та гострий напружений погляд.

— Добрий день.

— Добрий вечір, — якимось безбарвним голосом відповіла.

— Пробачте, ви — Марта Божко?

— Так.

— Дозволите зайти?

— Будь ласка.

На невеликій заскленій веранді стояли круглий стіл і три стільці довкола. На столі — полив’яний горщик з квітнучою червоною азалією.

Простора вітальня зустріла Мелвіна ароматом лаванди і тихою музикою. Звучала скрипка. На стінах — декілька майстерно виконаних репродукцій картин Леонардо. З сусідньої кімнати вийшов хлопчик років шести, сказав: «Здрастуйте».

— Мамо, будемо вечеряти?

— Так. Сідай, — сказала Марта. — Я зараз все принесу: І ви сідайте до столу. Повечеряємо разом.

— Дякую. Не турбуйтесь.

— Сідайте. Підтримаєте компанію.

Марта вийшла на кухню. Хлопчик сидів за столом майже струнко, склавши руки, уважно роздивляючись Фредеріка Мелвіна.

— Як тебе звати, юначе?

— Ярославом. А вас?

— Фредерік Мелвін.

Хлопчик дуже серйозним голосом поправив його:

— Майор Фредерік Мелвін. У вас красива форма.

— А в твого тата хіба не красива?

— У мого тата? — якось знічено перепитав хлопчик, аж Фредерікові видалося, що він даремно нагадав про батька. Він вже зібрався якось виправляти свою помилку, як малий сказав: — В мого тата також красива. Тільки я його ще по-справжньому не бачив, свого тата. І форми його не бачив. А ви ось сидите…

— Твій тато прилітає завтра. Ти знаєш про це?

— Знаю. Мама говорила.

— Ви будете його зустрічати?

— Не знаю. Якщо мама захоче… Сам я все одно тата не впізнаю. Та й він мене не впізнає, — сказав хлопчик і раптом вигукнув голосно: — Мамо, ти покликала їсти і нічого не несеш. А я дуже голодний.

Марта визирнула із сусідньої кімнати:

— Зачекай трохи, Ярчику. Зачекайте, будь ласка, — і нараз усміхнулася до майора по-домашньому привітно, мов до давнього знайомого.

Від тієї усмішки Фредерікові стало зовсім кепсько на душі, він пошкодував, що прийшов. Навіщо? Дуже важко по-справжньому зрозуміти людей і допомогти їм. Часом це просто неможливо, особливо, коли самі люди не розуміють, що їм потрібна допомога. Хто ця Марта? Що в неї за душею, окрім бажання щонайкраще влаштуватися в цьому світі? Дружини космічних пілотів мають право жити в ось таких прекрасних котеджах серед справжньої зелені живої природи, серед тиші, на найвищій категорії постачання.

З чого ж почати?

І раптом він побачив невеличку фотографію Антуана за склом книжкової шафи. Невеличку, майже крихітну кольорову голограму. Фредерік відчув, що то не формальність.

— Тато справді тебе не впізнає, бо коли він відлітав, ти був зовсім крихітний. А ти його, мабуть, зміг би впізнати…

Хлопчик перехопив його погляд і з сумом проказав:

— На фотографіях люди рідко схожі самі на себе. В житті вони інакші. Та й мама, мабуть, не піде зустрічати…

— У мами завтра, напевне, якісь нагальні справи? — запитав майор, щоб розмова не зайшла в глухий кут.

Йому хотілося якось виправдати цю жінку в очах сина.

— Та ні, — сумно продовжив Ярослав. — Які у мами справи, окрім мене? Але тато прилетить і потім знову полетить… Навіщо звикати? Минулого року тьотя Клава залишала нам свого кота, Рудого, я за місяць до нього так звик, що довго плакав, коли тьотя Клава повернулася. Дуже плакав. Ви мене розумієте, товаришу майор?

— Розумію, хлопчику… Але

Відгуки про книгу Кам’яне яйце - Олександр Костянтинович Тесленко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: