Привид іде по землі - Олександр Павлович Бердник

Я насторожився. Людина говорила іспанською мовою.

— Допомоги… — прошепотіла вона.

Я кинувся назустріч. Людина впала на землю, з великим зусиллям підвелась і зупинилася, непевно похитуючись. Я підбіг ближче і, вражений, завмер.

У людини не було ступнів. Вона стояла на якихось обрубках. Та ні! Є одна нога! О! Є й друга! Чому ж я їх не помітив спочатку?

“Людина-привид!” — майнула блискавична думка. Безумовно, це вона! Що робити?..

Очі привида знову заплющились, руки з благанням простяглися до мене. Тіло його повільно, але невблаганно поринало в землю.

Серце моє стиснулося від жаху. Те, що відбувалось, могло статися лише в казці. Але ж навколо день. Я не сплю. Та й боятися не слід, адже я не дикун, а освічена людина.

Перемагаючи страх, я крикнув:

— Хто ви, й чим я можу допомогти?!

Людина здригнулася, розплющила очі. Судорожним зусиллям вона висмикнула з землі одну ногу, потім другу.

— Спати… Спати… — Почув я хрипкий голос. — Хоч півгодини. Я не спав цілий… тиждень.

— Але що треба зробити? — у відчаї крикнув я.

— Тримайте мене… Мене поглинає земля… Спати…

Людина захиталася. Я охопив її за плечі, намагаючись втримати, але з жахом відчув, як руки мої вільно проходять крізь тіло незнайомця. Це було незрівнянне ні з чим почуття. Здавалося, ніби тіло його складається з пружної рідини. Переді мною стояла жива людина і разом з тим примара…

Я відсахнувся. Гримаса болю і відчаю скривила бліде, змучене обличчя незнайомця. Він охопив руками голову, впав на каміння і затрясся в риданні. З відстані в кілька метрів я бачив, як він поволі поринав у землю. Бачив і нічого не міг вдіяти, хоч би навіть хотів.

Знову людина схопилася на ноги, дико озирнулася, з погрозою затрясла кулаком у бік Піренеїв.

— Прокляття! — закричала вона. — Будь проклята земля, що з’їла мене! Ніхто, ніщо не допоможе мені!..

Чоловік рушив мені назустріч. Я відступив крок назад.

— Не бійтеся! — гірко витиснув привид, зупиняючись. — Я не можу зробити вам зла… Я примара… Кінець! Сьогодні мене не стане. Але я не хочу… щоб зі мною… загинув великий секрет…

Привид знову склепив червонуваті повіки й кілька хвилин мовчав, поринаючи в кам’янистий ґрунт. Я дивився на нього, мов заворожений. А може, це сон? Хіба таке можливе в дійсності? Навколо все живе, природне — гори, дерева, трава… і поряд — людина-примара.

— Який секрет? — врешті насмілився запитати я.

Людина труснула головою, тупо подивилася на мене, потім на свої ноги, які до колін поринули в ґрунт.

— Так, так, — пробурмотіла вона. — Секрет… Ви єдиний знатимете секрет академіка Тенка.

— Тенка? — здивувався я. — Це відомий іспанський фізик. Але ж він давно відійшов від наукового життя.

— Це не так, — заперечив привид. — Я був його… помічником… Я один знаю чудодійну формулу… Слухайте ж… слухайте…

— Ви все глибше поринаєте в землю! — закричав я. — Треба щось робити! Я покличу людей.

— Все даремно, — байдуже махнув рукою привид. — Не можу. Якби поспати… Пізно… вже… Але я… мушу розповісти… Слухайте мене… тільки одна умова… ви виконаєте… моє прохання. Я вірю… вам… у вас хороше обличчя…

Він почав говорити. І скоро я забув, де я, що зі мною, не помічав того, що оповідач поглинається ґрунтом. Мене захопило страшне оповідання про трагедію цієї людини. Незвичайні, фантастичні події яскраво, зримо повстали переді мною.

— Даремно сподіваєшся, Алессандро… Звідси не втечеш.

У зіницях Алессандро спалахнули недобрі вогники. Він крізь зуби процідив:

— А я й не збираюся втікати. Хто тобі сказав таке?

— Бачу… Не сліпий… Озираєшся весь час, ніби зацькований вовк.

Алессандро витер піт, що рясно виступив на чолі, передихнув, спершись на лом. Гостро поглянув на старого Міаса. Біс його знає, може, він і добрий чоловік. Привітно зиркають з-під навислих сивих брів глибоко запалі очі, дружньою посмішкою освітлюється зморшкувате, пожовкле обличчя. Але довіряти не можна. Навколо багато продажних душ — “лопатників”, як їх називають в каторжному таборі Вальнера-П’єха. Прошепочеш слово — воно зразу відгукнеться біля старшого наглядача. Отож треба притримувати язик…

— Боїшся? — сумно запитав Міас. — Даремно! Я за двадцять років нікого не продав.

— Ти двадцять років?.. Тут?.. — вражено прошепотів Алессандро. — Як же ти…

— Як я витерпів? — іронічно кинув Міас. — Ось так, як бачиш… Засуджений довічно… І ти теж…

— Що я? — гостро перебив Алессандро.

— Витерпиш… Звикнеш.

— Ніколи! Нізащо! — палко гукнув Алессандро.

— Тихо! — злякано озирнувся старий каторжник. — Почують!.. Не дуже підскакуй. Нічого тут не поробиш. Шляху з Вальнера-П’єха нема.

Алессандро похмуро поглянув навколо. Він має рацію — цей старий пень. Уже два місяці минуло, як його привезли в табір, а для втечі не було жодної нагоди. По дорозі на каменоломню їх веде такий конвой, що миша не втече. А тут карабінери стоять навколо за п’ятнадцять—двадцять метрів один від одного. Один крок за означену прапорцями лінію — і метка куля звалить порушника. Алессандро день і піч думав про втечу. Він перебирав у думці безліч варіантів, але після аналізу сам же й відкидав їх. Адміністрація табору продумала все до найменших дрібниць.

— Номер триста двадцять п’ятий! — почувся гучний голос начальника варти. — Чому не працюєш?

Алессандро хутко зігнувся, шалено копирсаючи ломом під каменем. Міас єхидно засміявся.

— Ось так, хлопче,