Привид іде по землі - Олександр Павлович Бердник

— Що вам, товаришу?.. Боляче?..

Ні, ні! Алессандро даремно сердився на Моріса. Що з того, що француз розповідав йому химери. Він просто, по-дружньому хотів підтримати Лосса. Адже Потру теж нелегко! Будувати повітряні замки й щодня руйнувати їх — це, може, страшніше, ніж безнадія.

— Ви, напевне, скептично поставилися до моїх думок? — м’яко запитав француз. — Прошу пробачення.

— Що ви, що ви!

— Не заперечуйте. Я вас розумію. Ви тільки що йшли на смерть. Ви відчули подих свободи… Адже правда? Що з того, що тільки одну мить навколо не було дроту, мурів і охоронців! Адже за той мізерний проміжок часу пізнається вся цінність свободи. Хто переживе ту мить, той ніколи не стане рабом!..

“Так, це вірно. Він правду каже… Я пам’ятаю кожну деталь того вечора, знову переживаю кожну секунду втечі. Тремтіння, страх і потім… одна секунда свободи! Блаженство, яке неможливо уявити, і знову страшне падіння…”

Такі думки пробігали в свідомості Алессандро, а Моріс, схилившись над ним, вів далі:

— Ви, може, навіть зневажали мене вчора. Я розумію… Людина тільки що заради свободи йшла на муки, а їй говорять про мрію. Але… я щиро хотів підтримати вас.

— Дякую, — кволо всміхнувся Алессандро. — Та мені, напевне, не допоможе така підтримка… Я не бачу просвітку…

Моріс залишив абстрактні розмови. Він запитав про новини. Алессандро не міг нічого сповістити французові, бо в таборі Вальнера-П’єха теж не давали ні газет, ні журналів.

Розмову перервала поява наглядачів, які супроводжували в’язнів, що розносили обід. Похлебтавши теплої бурди з шматочком черствого хліба, Лосс задрімав. Минали години, чорним крилом насунулась ніч…

Поступово поверталися до Алессандро втрачені сили. Все далі відпливали в минуле страшні пригоди. Втеча згадувалася як кошмарний сон.

Якось під вечір француз знову розпочав розмову. Зранку чергував наглядач, який не давав навіть зітхнути, не те, що перемовитись. Хворий зуб викликав у нього лють, яку він зганяв на в’язнях. Але ввечері наглядач змінився, на його місце заступив інший черговий. Це давало можливість наговоритися вдосталь.

Моріс підсів до Лосса, торкнув його рукою.

— Ви спите, товаришу?

— Ні.

— Поговоримо?

— Я слухаю вас.

— Давайте знову поговоримо про мрію.

Алессандро хмикнув. Дивний цей француз! Далася йому та мрія.

— Ви іронізуєте? — запитав Моріс. — Хай так… Але все ж це найсильніше, що є в світі — мрія! А в наших умовах — тим більше…

— Можливо, — з неохотою сказав Алессандро. — Що ж це дасть нам?

— А давайте помріємо, — жваво підхопив Моріс. — Я часто думаю про різні незвичайні речі, фантазую про майбутнє Землі. Коли думаєш про майбутнє — легше жити.

— Та ж сама релігія, — пробурмотів Лосс. — Тільки з тією різницею, що релігія обіцяє нагороду за муки безпосередньо моїй душі, а ваша мрія призначена для майбутніх поколінь.

— Ну й що? — перепитав француз. — Хіба ви не бажаєте щастя прийдешнім поколінням?

— Я не знаю нічого про майбутні покоління, — заперечив Алессандро. — їх ще нема, а я ось мучуся… Чому я мушу думати про тих, хто являє собою тільки слово: “майбутні покоління”?

— Це вже якийсь хворобливий егоїзм, товаришу, — докірливо сказав француз. — Ну та можна помріяти й про себе, якщо хочете. До речі, хто ви за фахом?

— Поки що ніхто. Вчився на останньому курсі університету… Факультет фізики.

— Тоді ми колеги! — зрадів Моріс. — Я доктор фізики. Значить, ви мене зрозумієте. Можливо, ви навіть коли-небудь думали про таке…

Він обіперся спиною об стіну, втупився очима у вікно й повільно, якось урочисто заговорив.

— Зараз надворі — пітьма, ніч! Але тисячі в’язнів по тюрмах і таборах не сплять, так як і ми… Майже кожен з них мріє про волю. Але як, як пробити кам’яні стіни, як обминути лави охоронців — вірних собак тиранії? Ось ви спробували… а що з того вийшло! Ще гірше пекло. А що, якби…

“Знову якби”, — єхидно відзначив Алессандро.

— …якби раптом стало можливим проникати крізь тверді тіла. Якби створити людину-привида. Ви розумієте, що б сталося?

Алессандро мовчав. Слова Моріса ледь проникали в свідомість, майже не залишаючи там сліду. Все одно — химери, фантазії, нездійсненні марення!

А Моріс, не чекаючи відповіді, захоплено вів далі:

— Можна було б створити групу людей, які передавали б в’язням цей препарат. Не посміхайтесь іронічно, це ж тільки мрія. Так от. Одержавши цю штуку, в’язні уже не боялися б нічого — ні стін, ні куль, ні будь-яких ударів. Мури тюрем розступилися б перед ними. Ні охоронні загоїш, ні армія нічого б не заподіяли їм.

Потр тихенько засміявся, задоволене потер долонею неголену щоку. Промінці зморщок поповзли в нього від очей до скронь.

— Ви уявляєте, друже? Тюрми стоять цілісінькі, а в них — жодного в’язня.

— До чого ви все це розповідаєте? — втомлено запитав Лосс.

— Як то до чого? — здивувався француз. — Я гадав, що зацікавлю вас такою гіпотезою. Ви ж фізик. До того ж… хіба ви не думаєте про втечу?

Алессандро насторожився. Щось дуже настирливо говорить цей Потр про втечу. Може, він звичайнісінький провокатор? Таке буває. А втім, не треба поспішати з висновками. Обачність і пильність! Треба перевірити нового товариша… і якнайобережніше.

— По-перше, мені зараз нема про що мріяти. Ось якими мурами відгороджена мрія від нас, — похмуро озвався Лосс. — А, по-друге, такого препарату немає і бути не може. А тому… знову ж таки, ваші слова — пуста забава,