Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

самого Філіпа де Пуатьє, то той помер з дурного розуму. Він так гірко шкодував, що не порішив дружину раніше, ніж вона встигла втекти від нього, і з таким нетерпінням чекав батькової смерті, аби потім передушити всіх її покоївок та придворних дам, що пиячив без просипу, аж поки не впився до білої гарячки, від якої згорів за лічені години. Дідько забрав його майже в той самий час, коли душа його батька піднеслася на небеса, можливо, трішки пізніше. Отож присутні при смерті короля дворяни, проголошуючи: „Король помер! Хай живе король!“ — були не зовсім упевнені, про якого ж, власне, короля, який „хай живе“, йдеться.

Марґарита й Філіп вибухнули гучним реготом; невдовзі до них приєднався й Тибальд. А Бланка нишком усміхалася. Вона усвідомлювала, що гріх сміятися з чужого горя, однак не могла стримати усмішки. Тибальд розповів цю сумну історію з такою відвертою іронією в голосі, ніби переказував сюжет якоїсь кумедної трагікомедії.

Вволю насміявшись, Марґарита встала з крісла і цмокнула чоловіка в щоку.

— Ти чудо, Тибальде. Не думаю, що якась там фрейліна чи навіть десяток фрейлін стануть на заваді нашим добрим стосункам.

— Цілком згоден з вами, моя люба, — з серйозною міною промовив ґраф. — Ще напередодні вінчання ми домовилися, що наша клятва вічної вірності матиме чисто символічне значення, і йшлося лише про те, хто перший перейде від слів до діла. Але зараз це вже неістотно — хоч би з огляду на те, що завтра я вирушаю до Парижа, і моя поїздка, запевняю вас, в жодній мірі не нагадуватиме благочестивого паломництва до святинь. Так й ви, на моє переконання, не маєте наміру на час моєї відсутності усамітнитися в монастирі.

— В цьому ви можете не сумніватися, — сказала Марґарита, повертаючись на своє місце.

— І хто ж тепер править Францією? — озвалася практична Бланка. — Хто реґент при малолітньому Філіпові-Авґусті Четвертому?

— Оце й мають вирішити Рада перів та Паризький парламент, — відповів Тибальд. — Поки що кермо влади взяла до своїх рук королева-вдова Хуана Портуґальська, але менший брат покійного короля, ґраф д’Артуа, оспорює в неї за це право. Власне, тому я й їду в Париж — щоб підтримати кузена.

— То ви його прибічник? — спитав Філіп.

Тибальд поморщився:

— Нічий я не прибічник. Найменше в цьому житті мене цікавить політика. Вам, напевно, відомо, що я передав управління Шампанню Марґариті і, подібно до Пілата, вмив руки. Зараз її люди дають лад моїм володінням, та це вже мене не стосується, я ніскільки не сумніваюся, що Марґарита чудово справлятиметься з обов’язками хазяйки Шампані. А щодо Франції взагалі, то я просто хочу, щоб у неї був мудрий і розсудливий правитель, здатний поставити її на ноги і подбати про те, щоб юний король отримав гідне государя виховання.

— Ясненько, — задумливо промовив Філіп. — Передайте ґрафові д’Артуа мої найщиріші побажання. Я цілком на його боці, і він може розраховуватися на мою підтримку, рівно як і на підтримку мого батька.

— Неодмінно передам, — запевнив його Тибальд і встав з крісла. — Перепрошую, друзі, та я мушу покинути вас. Мені ще треба закінчити підготовку до від’їзду і раніше лягти спати.

Щойно Тибальд вийшов з вітальні, як Філіп підвівся зі свого місця.

— Мабуть, я ненадовго відлучуся. Ви не заперечуєте, Марґарито?

— Воля ваша, кузене. Тільки швидше повертайтеся, а то ми з Бланкою занудьгуємо.

— Постараюся, кузино.

Філіп ласкаво всміхнувся до Бланки, ніжно поцілував її руку, потім крадькома підморгнув їй і попрямував до виходу.

Марґарита провела його довгим поглядом, а коли він зник за дверима, спитала у Бланки:

— Ти думаєш про те ж, що і я?

— А ти про що думаєш?

— Що твій Філіп вирішив підставити мого бідолашного чоловіка. Тибальд такий наївний і недосвідчений у політиці, що прийняв його слова за чисту монету, і тепер розбовкає всім, що буцімто ґраф д’Артуа тішиться підтримкою та повагою ґасконських правителів, чим зробить йому ведмежу послугу.

— І це ще не все. Я впевнена, що Філіп пішов не просто так. Зі свого боку він докладе всіх зусиль, щоб реґентом Франції залишилася Хуана Портуґальська, у сподіванні, що вона продовжить справу, почату її покійним чоловіком, і зрештою доведе країну до повного зубожіння. Ти попередиш Тибальда?

— А з якої речі? — здивувалася Марґарита. — Яке мені діло до Франції?

— Але ж віднедавна ти ґрафиня Шампані.

— Ну, то й що? Я ж не вірнопіддана французької корони. Та й взагалі, мені вигідніше бути лояльною до Філіпа і надавати йому всіляку підтримку. Згадай моє слово: ставши ґалльським королем, він рано чи пізно з’їсть Францію з потрохами, і Шампань буде першою з французьких провінцій, яка виявить бажання добровільно ввійти до складу об’єднаної Ґаллії. Тибальд не заперечуватиме, він до цього готовий.

— Однак, — зауважила Бланка, — спочатку Філіп з’їсть твою Навару. Або ж розділить її з моїм братом.

Марґарита сумно всміхнулася:

— Я це чудово розумію, золотце. Я реалістка і краще вже поступлюся часткою своєї влади, щоб зберегти решту. Колись Рікард назвав мене політичною збоченницею, і він мав цілковиту слушність. Але тепер я не така, тепер я тверезо дивлюся на життя… Шкода тільки, що ця зміна в мені сталася надто пізно. — Вона важко зітхнула, погляд її потьмянів. — Бідний, бідний Рікард! Я ж справді кохала його. Я більше нікого так не кохатиму, як його…

Вони вдалися в спогади, і вже вкотре Марґарита виплакала Бланці весь свій біль, весь смуток, всю тугу за втраченим щастя, за тими радісними й безхмарними днями, яких ніколи не повернеш…

А в той же самий час Філіп сидів за письмовим столом у себе в кабінеті, з головою занурений у роботу. Він знав, що після захоплення Байони одна лише згадка його імені викликає в Паризькому парламенті справжню бурю неґативних емоцій, і вирішив скористатися з цього, щоб скомпрометувати ґрафа д’Артуа. Він строчив листа за листом всім своїм найближчим родичам у Франції — і прибічникам ґрафа д’Артуа, і його лютим