Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

— Ну, ні, він далеко не всемогутній і навряд чи наділений якимись надприродними здібностями. Однак він могутній, дуже могутній, і сила його не лише в леґіонах озброєних до зубів і добре навчених воїнів, не лише в грізних бойових кораблях під чорними знаменами з косим червоним хрестом, не лише в трьох областях ордену Серця Ісусова, а також і в фанатизмі його прибічників. Думаєш, у його розпорядженні мало фанатиків, ладних піти за нього в огонь і в воду? Або сунути голову в зашморг — що ближче до теми нашої розмови. Фанатизм, це дуже небезпечна річ, Ґастоне. Я знав багато всіляких фанатиків — і християн, і мусульман, — і, повір мені, вони нічим один від одного не відрізняються. Фанатики-християни анітрохи не кращі за своїх невірних побратимів, а в певному сенсі навіть гірші, бо в мусульман фанатизм — цілком нормальний стан. Який-небудь недоумкуватий домініканський монах здатний за намовлянням Інморте під час хресного ходу встромити в груди кастильського короля кинджал, а потім зійти на ешафот з гордо піднятою головою, до останнього моменту перебуваючи в упевненості, що здійснив богоугодний, мало не святий вчинок.

— І що ж ти збираєшся робити? — запитав д’Альбре. — Адже напевно в тебе є якийсь план.

— Так, є, — кивнув Ернан. — Я збираюся примусити дона Альфонсо стратити свого брата.

— Але як?

— Я спровокую Фернандо на публічне визнання своєї участі в змові з метою вбивства короля. Це визнання почують ґвардійці, а за тиждень про нього знатиме вся Кастилія. Біля королівського палацу почне збиратися простолюд з вимогою скарати на смерть ґрафа де Уельву, та й дрібномаєтні шляхтичі з Ґенеральними Кортесами затягнуть ту ж пісеньку — адже й ті й інші недолюблюють Фернандо. Тож хоч-не-хоч король муситиме поступитися. Vox populi, vox dei[52], як кажуть римляни.

— А як ти його спровокуєш? Фернандо справді йолоп, та все ж я не думаю, що він такий дурний, щоб самому підписувати свій смертний вирок.

— Оце саме, — сказав Шатоф’єр. — Смертний вирок… — І він коротко виклав суть свого задуму.

Вислухавши його, Ґастон зітхнув і похитав головою:

— Ти невиправний, друже! Філіп правду каже, що ти страшно охочий до драматичних ефектів. Це, безумовно, в твоєму репертуарі.

— Тобі що, не подобається?

— Навпаки, дуже подобається. Це буде справді надзвичайне видовище, і я поїхав би з тобою тільки ради того, щоб не пропустити таку чудову виставу, не кажучи вже про те… — Тут він осікся і почервонів. — Але в одному я більше, ніж упевнений: сеньйорові дону Фернандо твоя витівка не припаде до смаку.

— Це вже його особисте горе. — Ернан встав з крісла, потягнувся і широко позіхнув. — Отже, так. Завтра ми вирушаємо вдосвіта, десь о третій на рано, щоб до вечора напевно дістатися до Калагори. В Кастель-Бланко ми довго не затримаємося — я вже послав туди Жакомо з письмовим розпорядженням для лейтенанта де Сальседо негайно підготуватися до від’їзду. Тож і ти, друже, не барися з приготуваннями і раніше лягай спати. — Він знову позіхнув і клацнув зубами. — Ну, а зараз я подався забирати з-під варти Монтіні.

— А власне, — сказав Ґастон. — Нащо ти береш з собою цього навіженця?

— З чистісінького милосердя, — відповів Шатоф’єр. — Від гріха та Філіпа подалі. Знаєш, я не лише затятий песиміст, а ще й украй сентиментальна людина. На відміну від тебе, циніка.

Ґастон не помилявся, кажучи Симонові, що Філіп незабаром потягне Бланку до спальні. Не помилився він також і в тому, що Марґарита не втримається від спокуси, на зло Тибальдові, заманити Симона до себе в ліжко. На той час, як Філіп та Бланка, „відсвяткувавши“ радісну звістку, вже одяглися і причепурилися, збираючись іти до Марґарити, щоб, як звичайно, провести в її товаристві весь вечір, сама наварська принцеса ще не покидала своєї спальні і не відпускала від себе Симона. Треба, однак, сказати, що й Симон не надто поривався вставати з ліжка, і хоч він був ситий любовними утіхами по саму зав’язку, йому було невимовно приємно отак просто лежати, пригорнувши до себе Марґариту, спроквола пестити її тіло і час від часу цілувати її солодкі губи.

У ліжку Марґарита виявилася зовсім не такою, яка вона була на людях, поза спальнею. Одним з її незаперечних достоїнств як коханки було те, що, скинувши своє вбрання, вона переставала бути принцесою і віддавалася чоловікам просто як жінка, як рівна їм, бо чудово розуміла, що там, де починається нерівність, зникає кохання. Навіть такому коханню, до якого вона звикла, швидше не коханню, а швидкоплинному захопленню довжиною в кілька ночей, — навіть цьому почуттю найменший вияв пихи й зарозумілості може завдати смертельного удару.

Розімлілому й очманілому від щойно звіданої насолоди Симонові важко вірилося, що ця чарівна й лагідна жінка, яку він тримає в обіймах, і велична, гордовита принцеса Наварська, яку він знав раніше, — одна й та ж сама людина. Загалом не схильний до глибокого аналізу, не звиклий дивитися вглиб речей та явищ, Симон по простоті своїй душевній дійшов висновку, значно ближчому до істини, ніж всі мудрування інших чоловіків, що були свідками цієї дивовижної метаморфози. На його думку, ота свавільна, пихата і владна Марґарита була лише машкарою, вдаваною личиною, за якою крилася чутлива і вразлива душа.

Симон взяв руку Марґарити і поцілував кожен її пальчик. Не розплющуючи очей, вона мрійливо всміхнулася, перекинулася набік і поклала свою біляву голову йому на груди.

— Ти такий милий, такий ласкавий… — млосно прошептала вона.

Симон скрушно зітхнув.

— Амеліна думає інакше, — мимохіть вихопилося в нього.

— Вона віддає перевагу Філіпові, — швидше констатувала, ніж спитала, Марґарита.

Симон знову зітхнув і промовчав.

— Таке життя, — сказала принцеса. — Далеко не завжди воно радісне. Ти, до речі, ніколи не замислювався, чому вона зраджує тебе?