Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

— А звідки ти про це знаєш?

— Сьогодні я отримав листа від дона Альфонсо.

— Ого! — здивовано промовив Ґастон. — Він написав тобі листа? З чого б це?

— Бо довіряє мені.

— І що ж він тобі довіряє?

— Перевезти Фернандо де Уельву в Толедо, стерегти його по дорозі, а в разі потреби навіть убити його. Як бачиш, у нас буде весела прогулянка.

На ці слова Ґастон аж підскочив.

— Убити?!

— Отож-то й воно. У разі крайньої необхідності, зрозуміло.

— І що ж це за необхідність така, скажи по секрету?

— Якщо дорóгою єзуїти намагатимуться звільнити його. Тоді це слід учинити без зволікання. Разом з листом дон Альфонсо надіслав ще два розпорядження. Перше — для своїх ґвардійців, що стережуть зараз Фернандо де Уельву в Кастель-Бланко, — щоб вони у всьому корилися мені. А друге, то це указ про страту брата, добре що в Кастилії король може самочинно засудити на смерть кого завгодно…

— Виходить, він все ж наважився? Бланка таки переконала його?

— Не зовсім так. Цей указ розв’язує мені руки, дозволяючи на законних підставах убити Фернандо в разі спроби єзуїтів звільнити його. Там, в указі, прямо зазначається, що смертний вирок може бути виконаний будь-яким чином на мій особистий розсуд. Тобто я маю право просто перерізати Фернандо горлянку.

— А що? — сторожко поцікавився д’Альбре. — Єзуїти справді…

Ернан презирливо відстовбурчив губи:

— Ну, ось! Ти вже злякався.

— Злякався я чи ні, — розсудливо зауважив Ґастон, — але намарне встрявати в бійку мені щось не кортить. Може, ти назвеш мене боягузом, та шкура в мене одна, і я дуже дорожу нею, щоб наражати її на смертельну небезпеку через якогось найсвітлішого негідника.

— Заспокойся, друже. Твоя дорогоцінна шкура буде в цілковитій безпеці.

— Правда?

— Я ручаюся. Інморте не дурний, щоб ризикувати життям такого цінного свого союзника, як ґраф де Уельва. Він чудово розуміє — якщо йому взагалі відомо, де Фернандо, — що король неодмінно подбав про те, щоб його брат не вибрався живим на свободу.

— Але ж дон Альфонсо…

— Так, він підписав йому смертний вирок — але тільки на той випадок, коли єзуїти все ж зроблять спробу звільнити Фернандо. Король вважає, що Інморте не відмовився від своїх планів отруїти його і посадити на престол ґрафа де Уельву.

— А ти впевнений, що він відмовився?

— Навпаки, я переконаний у протилежному. Але я знаю деякі слабості кастильського короля і знаю також, що про них добре обізнаний Інморте. Дон Альфонсо дуже прив’язаний до свого меншого брата і навряд чи наважиться стратити його навіть за участь у змові з метою захоплення влади. Інша річ, коли єзуїтам все ж вдасться отруїти короля — отоді він, перебуваючи при смерті, накаже стратити Фернандо.

— От бачиш! Ти сам собі суперечиш. Виходить, у будь-якому разі Інморте варто ризикнути і спробувати звільнити Фернандо.

— Зачекай, друже, не квапся з висновками. Я ще не закінчив свою думку. Так, безумовно: помираючи, король накаже стратити брата. У цьому ні я, ні ти, ні Інморте — словом, ніхто з нас не сумнівається. Та чи виконають волю вмирущого короля — це вже інше питання.

— Як?! Ти думаєш…

— Так, так, так! Я впевнений, переконаний. Я анітрохи не сумніваюся, що в такому разі королівську волю просто проіґнорують. У Кастилії король всемогутній і всевладний, він може стратити кого завгодно і як завгодно — навіть найзнатніших вельмож, навіть принців, — і без згоди на те будь-кого. Але він всемогутній, поки здоровий. Хворий король Кастилії, а тим паче вмирущий, втрачає всю свою владу, бо тримається вона виключно на його волі та енерґійності. Якщо, не доведи Господи, єзуїти отруять дона Альфонсо, то щойно він занедужає, вся його влада перейде до рук могутніх вельмож — ґрандів Кастилії…

— Ти думаєш, що більшість їх — прибічники Інморте?

— Аж ніяк. Але в переважній більшості вони прибічники баронських вільностей і люті противники сильної королівської влади. Ґрафи та герцоґи Кастилії охоче перетворили б її в таку собі подобу Ґаллії чи Німеччини — цебто, в союз самостійних князівств, лише номінально залежних від корони. Король Фернандо Четвертий провадив послідовну політику, спрямовану на ослаблення впливу крупних феодалів і централізацію королівської влади. Дон Альфонсо продовжив цей курс. А от Фернандо де Уельва, на зло батькові та старшому братові, завжди загравав з могутніми вельможами. Як ти вважаєш, Ґастоне, кому віддадуть перевагу ці самі вельможі — Бланку, що здається такою милою й лагідною, але за вдачею ще жорсткіша за свого батька, чи дурного та слабохарактерного Фернандо, нехай навіть його руки будуть обагрені кров’ю брата?

Д’Альбре задумливо кивнув:

— Мабуть, твоя правда, друже. Кастильські ґранди напевно віддадуть перевагу ґрафові де Уельві перед ґрафинею Нарбонською. Невже дон Альфонсо не розуміє цього?

— Думаю, він все розуміє. Він вже підготував указ про позбавлення Фернандо де Уельви всіх прав на престол — але цього замало. Ґенеральні Кортеси, певна річ, затвердять цей указ, адже вони й існують лише для того, щоб схвалювати всі рішення короля; це тобі не Римський, не Ґалльський і навіть не Наварський Сенати. У разі чого, вельможі проіґнорують резолюцію Ґенеральних Кортесів з такою ж легкістю, як і волю самого короля. Тому дон Альфонсо звернувся до Святого Престолу з проханням підтримати його рішення щодо Фернандо де Уельви, і коли це буде зроблено, всі надії Інморте підуть шкереберть. Кастильці — народ вкрай побожний, вони не дозволять стати королем принцові, засудженому церквою. Тоді й дон Альфонсо зможе спати спокійно, не побоюючись замаху з боку єзуїтів. Навіть навпаки, Інморте берегтиме його, як зіницю ока, бо для нього він зручніший король, ніж Бланка — королева.

Ґастон з сумнівом гмикнув:

— Як послухати тебе, то донові Альфонсо нічого боятися. Одначе папа досі не обраний, а коли його й