Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

А втім, ні, навряд чи він погодиться. У нього свій клопіт, він, до твого відома, теж закохався — правда, не в саму панночку Гелену, а в ґрафство Іверо, спадкоємицею якого вона стала після смерті свого брата. Але про це — ні слова, ні півслова, Амеліно. Нікому, навіть матінці. Річ у тім, що твій брат (і це серйозно!) хоче розлучитися з Клотильдою, щоб оженитися на ґрафівні Іверо. Без жартів! І Філіп (треба ж!) має намір підтримати його. Він пообіцяв Ґастонові, що умовить нашого архієпископа знайти який-небудь формальний привід для розірвання шлюбу. Тільки мовчи, заклинаю тебе. Я нишком підслухав їхню розмову, вони не знають, що я щось знаю про їхні плани. А коли я розповів про підслухану розмову Ернанові, то він сказав, що нічого тут дивуватися. Філіп, мов, накидає оком на Навару, хоче в майбутньому приєднати її до Ґаллії, зберігши, проте, за Марґаритою титул королеви, отож твій брат, як ґраф Іверійський, стане йому в пригоді.

Ось що я скажу тобі з цього приводу, Амеліно: у Філіпа надмірний апетит до влади, диви ще подавиться. Либонь, хоче стати другим Філіпом Войовником, та, боюся, він так і залишиться Красунчиком. Проте Ернан зі мною не згоден, він каже, що Філіп має рацію, що всі землі, де люд розмовляє ґалльською і французькою, мають увійти до складу Ґаллії, Великої Ґаллії. Не знаю, може, це й так, Ернанові видніше — я ж у політиці нічого не тямлю і нею не цікавлюся.

Оце, мабуть, і все, Амелінко. Закінчую вже писати, щоб устигнути віддати листа гінцеві, якого спорядив до Тараскона Філіп з розпорядженням про переселення — так буде значно швидше, ніж посилати його із звичайним поштовим кур’єром. А якщо я забув тобі щось написати, то напишу про це наступного разу, і то незабаром.

Цілу тебе, кохана, поцілуй від мене маму, нашого маленького Філіпа, мою сестричку, обох братиків — я всіх вас дуже люблю. Але тебе особливо — тому ще раз цілую.

Твій Симон.

Р. S. Амеліно, негіднице! Я вже збирався віддати листа гінцеві, аж це до мене завітав Ґастон і, так злорадно посміхаючись, повідомив, що з цим же гінцем Філіп шле тобі подарунок — кілька прозорих нічних сорочок. Ах, ти безстидниця! А твій Філіп — нахаба, яких мало. Посоромилися б обидва, безсовісні!

Увійшовши до вітальні Філіпових покоїв, Ернан одразу ж відчув якийсь негаразд.

Філіп та Ґастон грали в шахи; партія була в самому розпалі. Симон напівлежав у кріслі й ліниво спостерігав за грою. Сам він останнім часом навідріз відмовлявся сідати за шахівницю, бо програвав геть усім, навіть тим, хто чи не вперше бачив шахові фігури. Ґастон його втішав, радив не перейматися своїми поразками — мовляв, це не так від дурості, як від виняткової й гідної всілякого подиву неуважності. Отож Симон сидів осторонь, пасивно спостерігав за грою і спроквола гладив пухнасту Бланчину кішечку Марцію, що мирно дрімала в нього на колінах.

Побачивши Шатоф’єра, Філіп неуважно кивнув:

— Привіт, друже. Де ти пропадав увесь ранок?

— Справи, Філіпе, справи, — прогримів Ернан, грюкнув кріслом, підсовуючи його до себе, і важко гепнувся в нього.

Марція перелякано нявкнула, зіскочила з Симонових колін і сховалася під канапу.

— Ну ти й бевзь, друже, — докірливо промовив Симон. — Прямо як з ланцюга зірвався.

Ернан недбало відмахнувся:

— Оце мені тільки й турботи — навшпиньки ходити ради спокою якогось кота.

— Не якогось, а Бланчиного, — уточнив Ґастон. — І не кота, а кішки.

— Я їй під хвіст не зазирав… До речі, я прийшов засмутити вас.

Філіп аж підскочив і втупився в Ернана стривоженим поглядом.

— Що сталося? — спитав д’Альбре.

— Я ненадовго залишаю вас.

Філіп полегшено зітхнув і розслабився.

— Ненадовго — це на скільки? — поцікавився Ґастон.

— Приблизно на місяць. Зустрінемося на початку грудня в Барселоні.

— То ти їдеш з Симоном?

— Так, їду. Але не з Симоном.

— І куди?

Ернан загадково всміхнувся:

— Є одна делікатна справа.

— Яка?

— Кажу ж вам: делікатна.

Ґастон поморщився:

— Либонь, знову щось затіваєш?

— Угу.

— І нам нічого не скажеш?

— Хоч убийте.

— А шкода, — відгукнувся Філіп.

— Що „шкода“?

— Що ти залишаєш нас. Ось і Ґастон вагається — чи не поїхати йому разом з Симоном до Тараскона.

— Це правда, Ґастоне?

Той невпевнено знизав плечима:

— Та оце думаю.

— І що надумав?

— Ще не вирішив. Власне кажучи, мені тут все одно нічого робити, а так хоч особисто прослідкую за підготовкою до переселення.

Ернан з розумінням кивнув:

— І то правда. Що тобі тут робити, раз ґрафівна Іверо в Калагорі.

Д’Альбре чомусь почервонів, а Симон хихикнув.

— До речі, Філіпе, — сказав Ернан після хвилинного мовчання. — У мене до тебе є одне прохання.

— Яке?

— Відпусти зі мною Монтіні.

— Монтіні? — Філіп пожвавився, та його погляд не віщував нічого доброго. — Нащо він тобі?

— Передовсім він кмітливий хлопець. Та й взагалі вартий особливої уваги, раз така виняткова жінка, як Бланка, любила його.

У Філіпових очах майнули лиховісні блискавки.

— Вона не любила його! — категорично заперечив він. — Я єдиний.

Ґастон та Симон обмінялися глузливими поглядами.

— Хай тобі чорт! — добродушно осміхнувся Ернан. — Це, між іншим, ще одна причина, чому я хочу взяти його з собою.