Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

Шатоф’єр встав і вклонився:

— Я весь до ваших послуг.

— Річ у тім, пане, — продовжував ґраф Іверо, — що з протоколу допиту я зрозумів лише те, що мій син з дурного розуму встряв у змову, про справжню мету якої навіть не підозрював. На моє переконання, це чистісінька нісенітниця, що він спокусився на ті злощасні векселі. Зрештою, я не тиран і не скнара, я б продав кілька своїх маєтків і сплатив усі його борги, а в разі потреби й захистив би його від гніву матері. Мені здається вірогіднішим, що Рікард… А втім, ні, не висловлюватиму своїх припущень — вони не роблять честі пам’яті мого сина, бо змушують мене сумніватися в його здоровому глузді. Я лише одне хочу знати: чи вірно я здогадався, що мотиви Рікарда були чисто особисті?

— Так, доне Клавдію. У своєму розриві з принцесою Марґаритою ваш син частково звинувачував теперішню ґрафиню Біскайську, і її брат скористався цією обставиною, а також станом глибокого відчаю…

— Не будемо лицемірити, пане, — перебив його Клавдій Іверо. — Скажіть прямо: Александр Біскайський скористався божевіллям мого сина. Його все ще розшукують?

— Колишнього ґрафа? Так. Нещодавно король подвоїв суму винагороди за його голову.

— Вже напали на якийсь слід?

— На жаль, ні. Він ніби крізь землю провалився.

— А як інші учасники змови?

— Всі, крім одного, страчені.

— Жозеф де Мондраґон ще живий?

— Він був засуджений до довічного ув’язнення. Як мені стало відомо, монсеньйор Франциско де ла Пенья відмовився підписати йому смертний вирок на тій підставі, що не було прямих доказів його причетності до змови — лише припущення інших обвинувачених, що він також брав участь у цій справі… ну, і ще мої власні висновки. Та тепер це вже неістотно. Минулого тижня Жозеф де Мондраґон наклав на себе руки — повісився в своїй камері.

— Про це подбав король?

— Швидше, принцеса Марґарита.

— Зрозуміло… А що кажуть в Памплоні про Рікардову смерть?

— Всі переконані, що його вбив Александр Біскайський. Чому — висловлюють найрізноманітніші припущення, проте жодне з них не кидає тіні на вашого сина.

— Хоч це добре, — полегшено зітхнув ґраф. — Та де ґарантія, що всі посвячені мовчатимуть?

Подумавши про Симона, Ернан на мить завагався, а потім сказав:

— Будьте певні, доне Клавдію. Мовчатимуть усі.

— Ну що ж, будемо сподіватися… Але стривайте! Ви сказали, що всі, крім одного, мертві. Хто ж цей один? Чи ви мали на увазі Александра Біскайського?

— Ні. Я мав на увазі Фернандо де Уельву.

Уперше за час розмови очі Клавдія Іверо зблиснули.

— Принца Кастильського?

— Так, його.

Ґраф судорожно вчепився пальцями в поруччя свого крісла. Дихання його почастішало.

— І він зараз у мене в замку!

— За це він і арештований своїм братом, королем.

— Отже, я не помилявся, — прошептав ґраф з тихою ненавистю в голосі. — Так я й думав, що принц Фернандо причетний до смерті Рікарда… Пане де Шатоф’єр, якщо ви можете… навіть якщо не можете, навіть якщо не маєте права — прошу вас, розкажіть, у що встряв мій дурний син.

Ернан вдав, що вагається, хоч насправді він вирішив усе наперед.

— Гаразд, пане ґрафе, я розповім вам усе, що можу розповісти. Александр Біскайський і Фернандо де Уельва вирішили позбутися ґрафівни Жоани, бо вона випадково дізналася про їхні плани захопити за допомогою єзуїтів кастильський та наварський престоли і загрожувала їм викриттям, якщо вони не відмовляться від своїх задумів і не покаються перед королями Навари й Кастилії.

— Отже, Фернандо зазіхав на братову корону?

— Так. Він збирався отруїти дона Альфонсо і розповів про це ґрафові Біскайському. А ґрафівна підслухала їхню розмову і…

— І мій син брав участь у цій мерзенній змові?! Яка ганьба!

— Він не знав про їх справжні цілі. Так само він не знав, що за задумом змовників він теж мав померти — разом з сестрою ґрафа.

— Що?! — вражено вигукнув ґраф Іверо.

— На жаль, це так. План двох принців полягав у тому, щоб представити вашого сина винуватцем смерті ґрафівни, її вбивцею, і таким чином відвести можливі підозри від них…

Ернан коротко розповів про залізний прут та кинджал з вензелем Рікарда на рукояті, що були знайдені тієї ночі у Фернандо, і про висновки, які він зробив на підставі цих знахідок. Потім він трохи відступив від правди, сказавши, що Фернандо передав Симонові пакет, у якому справді був лист, що компрометував Рікарда. (На допиті колишній домініканець Ґаспар признався, що за наказом ґрафа Біскайського він підробив і цього листа, правда, недбало — лише для того, щоб приспати пильність Фернандо. У тому листі Жоана звинувачувала Рікарда у вбивстві такого собі Хуана Енріке де лас Фуентес, кастильського кабальєро, що весною цього року був коханцем Марґарити і в самий розпал їхнього роману сп’яну потонув у річці. Але з підробленого листа випливало, що то не був нещасний випадок. Жоана нібито мала в своєму розпорядженні неспростовні докази Рікардової провини і шантажувала його, вимагаючи, щоб він одружився з нею.) Ернан віддав перевагу такій версії подій — не брехні, а радше напівправді, — щоб у жоднім разі не викликати у ґрафа навіть тіні співчуття до Фернандо, який, за задумом Александра Біскайського, також мав померти.

Клавдій Іверо слухав Ернана, низько схиливши голову. Коли ж він підвів її, очі його гнівно блищали, риси обличчя загострили, воно набуло виразу непохитної рішучості. Ернан аж сторопів з несподіванки: де й поділися та втома і спустошеність, якими, здавалося, була просякнута вся істота ґрафа. У немічнім тілі ще жив здоровий дух!

— Пане де Шатоф’єр, — промовив ґраф. — Відколи помер мій син, у мене пропало бажання жити. Я дуже пишався Рікардом, можливо, перебільшував його достоїнства — але він був моїм єдиним сином. А зараз єдине, що ще тримає мене на цім світі, це жадоба