Зустріч з тайфуном - Юрій Нікітін
— Локатор!
Костя шалено крутив ручки наводки антени. Ось вони! У верхньому лівому кутку екрана засвітилися три ледве помітні цяточки. З кожною секундою вони ставали менші й слабкіші. Мигнув промінь і щез. За хвилину екран став зовсім чистий.
— Оце швидкість, — здивовано вигукнув Морєв, — чотири п’ятих світлової!
— Для цивілізації, яка зникла п’ятдесят тисяч років тому, трохи завелика.
— Увімкни СЗ і магнітний захист. “Краб” недарма втікав від цієї проклятої діри.
…Яма мала такий же вигляд, як і півгодини тому. Гладенькі, ніби вкриті зеленуватим лаком плити звужувалися донизу і збігали стрічками глибоко на дно, туди, де мерехтіли невиразні сірі тіні. Із самого центра Ями, ніби мачта потопленого корабля, стирчала ферма, сплетена з якогось сріблястого матеріалу. Струмочки червонястого піску повільно стікали по жолобках між плитами вниз. Але прозорих куль там не було.
— Вниз піду я, — сказав Морєв. — По праву старшого. Дістань з-під сидіння мій ракетний пояс.
Намагаючись не зустрічатися поглядом з Костею, Морєв вийшов на висунутий попереду кабіни майданчик. Його довга вузька тінь упала на плити, якими було вистелено стінки “діри”, і переломилася навпіл. Застібаючи ракетний пояс, Морєв бічним зором побачив, що його тінь раптом роздвоїлась: одна половина залишилась лежати, а друга встала й пішла до “Краба”. Ще не встигши здивуватися, Федір підвів голову. До машини по самому краю Ями йшла… людина в скафандрі й великому рогатому шоломі. За три метри від “Краба” вона зупинилася й, піднявши обидві руки, помахала ними над головою.
Морєв м’яко скочив на пісок і пішов назустріч людині.
* * *Чеа була приречена. Чеа вмирала на очах шести мільярдів своїх дітей. Від полюса й до полюса над планетою танцювало голубе полум’я смерті. І тоді Велика Рада ухвалила…
Морєв поправив обруч трансперекладача, який сповз йому на лоба. Думка Ула “зазвучала” голосніше. Проте відчуття нереальності не минало, йому здавалося, що коли б він ненароком зараз кашлянув, злякав насторожену тишу, то все щезло б: і Ул, який, не розтуляючи рота, розповідав про загибель своєї планети, і Костя, і ця величезна підземна баня з склепіннями, що якось дивно мерехтіли. Морєв скосив очі на Костю, який сидів поруч.
Кості не було. Власне, він був, він сидів, відкинувшись на спинку крісла, притримуючи руками шолом, що лежав у нього на колінах. Але це була лише оболонка. Сам Костя перенісся на п’ятдесят тисяч років назад і заблукав у часі. Він дивився на палаюче над Чеа небо, і його серце стискалося, а душа завмирала від тривожного передчуття неминучості.
— …І тоді Велика Рада ухвалила. Ухвала була коротка і остаточна, як усі ухвали Ради. Тільки три пункти. Перший — заховатися під землею.
Костя-марсіянин подумки споруджував підземне місто. Мільйони людей, тисячі “розумних” машин, вгризаючись у недра Чеа, прокладали тунелі-переходи, обладжували житлові приміщення, сховища, склади. Будували заводи для видобування кисню з окисів мінералів. Зводили фабрики синтетичної їжі. Ревіли компресори, які зріджували атмосферу, що розсіювалася, гуркотіли підземні вибухи, стальні руки машин розбивали каміння. Над планетою панувало тільки одне слово: швидше! Цивілізація боролася за життя, щохвилини поглядаючи на пломеніюче в анігіляції небо…
Ул вів далі:
— У другому пункті було сказано: “Якщо хмара антигазу, що перетинає орбіту Чеа, повністю знищить атмосферу і життя стане неможливе, відправити відібраний загін на Голубу планету. А населення, яке залишиться, трансформувати”.
“На Голубу планету?”
Костя не запитав, а тільки подумав. Та Ул зразу ж відповів:
— Так. Це далеко. Три тисячі ангів. Я покажу вам на зоряній карті.
— Але ж у сонячній системі…
— Нема. Та, яку ви називаєте Венерою, занадто гаряча. Фаетон загинув. А ваша Земля… Тричі наші кораблі відвідували цей чудовий острів життя. Рада відхилила пропозицію інженерної Академії про колонізацію Землі. Ми не мали права, бо на ній уже був господар. Учені не помилилися. Я розповім їм про нашу зустріч.
Другий пункт ухвали вступив у дію раніше, ніж передбачалося. Чеа задихалася. Запасів кисню бракувало. Атака антигазу тривала. Він ішов хвилями. І кожна хвиля “злизувала” частину атмосфери. Атоми антигазу міріадами дрібненьких бомб вривалися в атмосферу, спалюючи її. І коли хмара, нарешті, відійшла, Чеа була вже мертвою пустелею. А життя, загнане під землю, було на порозі агонії.
Ми мали лише триста великих зорельотів. Все, що ми встигли побудувати. Вони могли взяти майже сто тисяч чоловік. Але ж відібраному загонові потрібні були машини, роботи, інструменти. І Рада скоротила загін до двадцяти тисяч чоловік. Це були вчені, інженери, лікарі — двадцять тисяч, які взяли на свої плечі долю мільярдів.
Кораблі стартували протягом десяти днів. Я вилетів на дванадцятому, разом з групою енергетиків…
— А ті, що залишилися, вони… — Морєв не міг зразу підібрати слово, — вони всі… загинули?
Уява розгортала страхітливі картини. Останній зореліт зникає у фіалковій безодні неба, і на планеті настає мертва тиша. Все. Край. Разом з тишею в підземні міста заповзає жах. Мільярди маленьких жахів зливаються в один величезний і чорний, як ніч. Багатоголосий і сліпий, він стогне й корчиться в катакомбах Чеа, в містах-могилах…
Ул нерозуміюче глянув на Морєва.
— Ви питаєте про тих, що лишилися? Вони тут, — і зробив невиразний жест, — я покажу.
Коридори здавалися безконечними. Вони то спліталися, утворюючи гігантські майдани, то роздвоювалися, розбігалися в різні кінці. Попереду засвічувалися вогні й гасли за спиною, як тільки люди проходили далі. А на зміну їм спалахували нові. В одній з лунких зал-майданів Ул спинився й показав на стіну:
— Тут.
Він провів по стіні рукою, і вона засвітилась холодним люмінесцентним світлом, стала майже прозора і раптом щезла зовсім. Відкрилося величезне приміщення, облицьоване темним металом. Вздовж стін і посередині нього тяглися
