Зустріч з тайфуном - Юрій Нікітін

З-за рогу лівого коридора виткнувся й швиденько попростував до цих двох підстаркуватий чоловік у цивільному.

— Ну, як? — занепокоєно запитав він англійською мовою.

— Немає, — розвів руками японець.

— Зле… Дуже зле… — похитав головою старий. — Якщо бомбу не зірвати сьогодні, на наших мріях доведеться надовго поставити хрест. Коли ще складуться такі сприятливі обставини?

— Але ж Центр уже передав координати критичної точки? — запитав майор.

— Критичної точки? — незадоволено повторив старий. — Всього лиш району провокації, скажіть точніше. Критичну точку нам треба уточнити на місці, а як ви це зробите без карти прогнозів?.. Коли б ви, містер Судзукі, похопилися б хоч на годину раніше! А тепер до Нагасакі понад п’ятсот кілометрів!.. Та й чи встигне Центр зняти ще одну копію з карти прогнозів?

Японець винувато знизав плечима. А майор простягнув старому знайдений кишеньковий ніж:

— Лежав біля вертольота. Мабуть, самі того не знаючи, ми захопили на дирижабль незваного гостя, — когось із хлопчаків, що завжди сунуть носа куди не слід. Гадаю, карта в нього.

— Так чого ж ви гайнуєте час? — розгнівався старий. — Треба негайно оголосити тривогу, обшукати всі закапелки.

— Я вже доповів командирові телефоном, — сухо відповів майор.

— А, то пробачте.

Всі троє рушили коридором ліворуч, спустилися гвинтовими сходами на кілька поверхів униз, в гондолу дирижабля. Старий та японець попростували до рубки управління, а майор звернув у апаратну. Це було велике приміщення, стіни якого майже суцільно вкривали хитромудрі перемикачі, мерехтливі індикаторні лампочки, численні шкали приладів. Перед великим телевізійним екраном в кріслах сиділи двоє в формі радянських військових льотчиків — полковник і лейтенант. Полковник, зачувши кроки, обернувся, запитливо глянув на майора. Той простягнув йому знайдений ніж, став за його спиною, поглядаючи на екран.

У кадрі, безперервно змінюючись, проходили зображення різних закутків дирижабля. Лейтенант клацав перемикачем, підкручував ручки — і разом з тим керовані на відстані телевізійні передавачі обмацували кожен закапелок. Але на екрані не було видно жодної живої істоти — тільки машини, коридори, ажурні конструкції.

Та ось на одному з кадрів щось ворухнулось. Лейтенант сфокусував зображення точніше, посилив збільшення.

— Він! — сухо сказав майор.

Ще не можна було розрізнити, хто це та що він робить. Невідомий вовтузився перед замкненими дверцятами, орудуючи якимсь інструментом.

Полковник натиснув на кнопку, притяг до себе висувний мікрофон, сказав неголосно:

— Команда, увага!.. На кораблі — сторонній!.. П’ятий відсік, шостий горизонт!..

Здавалось, невідомий почув ці слова. Він закляк на місці, потім рвучко метнувся вбік, зник з поля зору.

А Коля Рибаков справді почув: мабуть, десь недалеко був один з динаміків бортової системи зв’язку. Хлопець не підозрював, що буквально всі приміщення в дирижаблі обладнано автоматичними телепередавачами.

Куди поткнутися? Де заховатись? Шлях на нижчі поверхи відрізано: звідти вже лунає гупання численних ніг. Отже, тільки вгору й вгору.

Скільки тривала оця шалена гонитва, якими тунелями, переходами, сходами біг Коля Рибаков — він не запам’ятав. Все тісніше замикалося навколо нього кільце переслідувачів, все менше лишалося в хлопця сили.

В одному з темних закапелків він зупинився на хвильку, висмикнув з-за пазухи карту, зіжмакав її, запхнув у щілину між гвинтовими сходами й побіг ними. Зупинився, знеможений: тікати далі не було куди — над головою тільки люк з великими закрутками. Коля смикнув за одну, потім за другу. Кришка люка повільно піднялась, у отвір ринуло холодне повітря, засвистів у вухах вітер.

Хлопець насилу видерся стрімковисною драбинкою на зовнішню поверхню дирижабля, сумно озирнувся довкола.

Ось-ось настане світанок. Уже засяяли перлисто-рожевим світлом високі хмарки, але тут ще панує темрява. Тільки ледь-ледь виблискує велетенська оболонка дирижабля.

Свистить зустрічний вітер, — ба, не вітер, а справжній ураган. Він намагається змести підлітка, турнути туди, в темряву, в небуття. А хлопцеві навіть уже й не страшно. Тримаючись за поручні, що протяглися вздовж “спини” дирижабля, він просувається вперед, похнюплений. Поспішати нема куди.

Та ось він насторожився, напружився: замовк глухий гуркіт двигунів дирижабля, поступово слабкішав вітер.

— Колю! Почекай, Колю! — пролунало ззаду.

Хлопець озирнувся. З люка, тьмяно освітлений знизу, вилізав знайомий йому льотчик-майор.

— Колю, негайно йди сюди! Тобі ніхто не заподіє нічого поганого.

— Не підходь! — злісно вигукнув підліток. — Живцем не візьмеш! Стрибну вниз!

— Колю, але ж ти нічого не зрозумів! Справа в тому, що…

— Все зрозумів, клятий фашист! Не підходь!

…І не помічає Коля, що ззаду нього повільно піднялася кришка люка, звідти виповз бородатий здоровань… підкрався тихесенько… і схопив його за руки.

Де й узялися в хлопця сили! Він гамселив нападника коліньми і головою, борсався, викручувався. І хоч який дужий оцей бородатий, був такий момент, коли обидва замалим не покотилися вниз по похилій площині.

Коля ще раз рвонувся, ударився потилицею об поручень. Попливли перед очима червоні кола. А потім запали темрява й тиша.

На канапі в каюті дирижабля лежить зв’язаний Коля Рибаков. Поламаний стілець на підлозі, зсунутий стіл, розкидані речі свідчать, що підліток продовжував боротьбу і тут.

На стільці проти Колі, спершись руками на коліна, сидить бородатий, — йому років тридцять, — і промовляє гучним басом:

— Востаннє запитую: віддаси карту?

— Іди геть, фашист! — цідить крізь зуби Коля.

— Одумайся, хлопче!

— Іди геть!

Бородань усміхнувся, вийшов з каюти. Біля порога стрівся з старим у цивільному.

— Ну, як, Федю? — запитав той стурбовано.

— Бешкетує, товаришу академік! Довелося зв’язати. Ось так, товаришу академік: кажуть, молодь нині не та, що раніше була. А поглянули б ви на цього пуцьверінка! Я до нього вже й ладком — машину навіть пропонував, — і з погрозами. А він…

— Даремно, Федю! — незадоволено похитав головою старий. — Ви б