Зустріч з тайфуном - Юрій Нікітін

розмовляти мертвих, ділки з “Пакс Романа” збожеволіли. Торгівля геніальними ідеями виявилась надто прибутковою. Вони більше не хотіли чекати природного кінця якого-небудь немічного генія. Їхні агенти озброїлись безшумними револьверами і моїми апаратами. Вони навіть не порушували таємниці сповіді — я допоміг їм сповідати цих нещасних вже після смерті. Вони вбили Убіко Хорхе. Це був геніальний винахідник, і мій брат. Брат… Я винен. Але хто міг передбачити такий жах?.. Куди ви мене везете?

— Ми поїдемо вздовж Тахо до Абрантиша. Там по залізничному мосту перескочимо через річку і рушимо в долину Мондегу. Моя батьківщина, сеньйоре! В долині зараз цвіте мигдаль. Але до Абрантиша краще під’їхати вдень. Поліцаї, як сови, — вночі зіркіші…

Вони звернули з шосе і зупинили розігріту машину в тіні двох низькорослих пальм.

— Вип’ємо, сеньйоре, за квітучий мигдаль і наші успіхи.

Склянки пахли бензином.

— Хотів би я знати, сеньйоре, про що ви зараз думаєте?

— Не ви один намагаєтесь залізти в чужу голову. Генерали не довіряють вченим, промисловці лише через необхідність терплять фахівців. А знаєте чому? Ніхто не знає, скільки думок виробляє твоя голова за день! Десять, сто, тисячу? Це дратує всіх, хто купує твій час. Їх мучать сумніви: чи всі свої ідеї і міркування ти віддав? Чи не приховав чого? Якби вони могли просто купити фунт здогадів, тонну ідей! Постійним клієнтам скидка! Комісійних лише два відсотки! Поспішайте! Ідеї геніальні, що підтверджується клеймом окружного інспектора!.. Що ви озираєтесь? Ви когось чекаєте?

— Нікого.

— Так, те, що в голові, — це найцінніше. Тому будьте спокійні — вони примусять нас викластись повністю. Вип’ють і висмокчуть усі думки. Усі до єдиної! Тоді й електронному мозку знайдеться заняття. Машини розкладуть наші незрівнянні ідеї за класами, очистять їх від лушпиння, скомбінують. Жива думка — напівфабрикат для електронного мозку. Чудово! У мене багато таких кумедних ідей. Я обдурив “Пакс Романа”, я приховав найголовніше, найдивовижніший винахід! Я вдосконалив свій апарат. Тепер не треба нікого вбивати. Можна висмоктувати геніальні ідеї з живих. Ось за чим вони полюють! Велика здобич!

— Брудна мавпо! Отже, ти й справді утаїв від нас таку чудову річ?

— Від кого — “від нас”? Хто ти? А-а-а… Пастка! У тебе в кишені свідоцтво про мою смерть? Я вже мертвий?.. Негідник…

— Ей, що ви робите?! Віддайте револьвер! Ей!.. Прокляття, він убив себе…

У відповідь на закличний посвист спалахнули фари ще однієї машини, що ховалася до цієї миті в каштановому гаю.

— Сюди, хлопці! І заховайте свій нікчемний апарат. Тут він не знадобиться. Цей вистрілив собі в голову. Самі бачите…

М. Дашкієв
ЗУСТРІЧ З ТАЙФУНОМ

Над тайгою щойно промчав ураган. Як завжди, він налетів несподівано, раптово, завив на різні голоси, уп’явся незримими пазурами в буйні чуприни дерев, почав смикати їх, намагаючись видрати з землі, понівечити й потрощити на тріски. Але могутнім велетням не вперше боротися з такою навалою. Буран розчухрував з них тільки сухі гілочки та мертву глицю. І лише одна старезна ялина край галявини, не маючи підтримки сусідів, упала, викручена з корінням. І коли б ця ялина була ще хоч трохи вища, вона обов’язково накрила б невеликий вертоліт, що стоїть посеред галявини.

Машині теж перепало добряче: лопаті несучого гвинта погнуто, лівий стояк шасі зламано. Вертоліт перехилився набік, і крізь його відчинені дверцята видно дві постаті. Одна, у військовій формі, вовтузиться біля радіостанції, а друга, в цивільному вбранні, сидить поруч, раз у раз поглядаючи на годинник.

Тихо-тихо в тайзі. Після урагану та зливи ані шелесне жодна гілочка.

Але ось раптом щось зашаруділо в кущах. Пташка? Звір?

Ні, то двоє хлопців — шестикласники Коля Рибаков та Васько Лисичкін. Обидва мокрі до рубця, вишмарувані в грязюці і, наче ще їм мало, повзуть по-пластунському просто через багновисько, сторожко озираючись довкола.

Якась гра? Ні, надто стривожені в обох очі, надто прискорено калатають їхні серця. Повільно, обережно переповзають хлопці до поваленої ялини, а потім, ховаючись поміж її густих віт, все ближче й ближче до вертольота. І ось, нарешті, до відчинених дверцят кабіни лишається метрів з п’ять. Далі не поткнешся.

Здавалося б, підстав для тривоги немає: вертоліт — радянський, з червоною зіркою; льотчик теж у формі радянського майора. Але отой, що в цивільному…

Це — японець. Дуже негарний — зубатий, з ріденькими вусиками, у величезних окулярах. Саме такий був японський шпигун з довоєнної кінокартини, яку хлопці нещодавно дивилися в сільському будинку культури.

Ну, правда, то — картина, але й забувати, що кордон поруч, не варто. Чому оцей вертоліт опинився тут, далеко від звичайної траси літаків? Як потрапив на нього цивільний японець? І чому він так тривожно поглядає на годинник?

Одне слово, обережність не зашкодить. Отож і прислухаються хлопці до кожного звуку, не зводять очей з підозрілих незнайомців.

Льотчик вимкнув радіостанцію, зняв з голови навушники, щось промовив до японця.

Той поморщився і залопотів швидко-швидко.

Хлопці тривожно перезирнулися: так і є, розмовляють англійською мовою!

— Що він каже? Що? — нетерпляче зашепотів Коля Рибаков. Англійська мова завжди йому була сіллю в оці, — Марія Павлівна ледве-ледве трійку ставить. Але ж Васько Лисичкін — відмінник!

Однак видно, що і Васькове знання чужої мови дуже поверхове.

— Запізнення… загроза… бомба… — шепоче він невпевнено. — Не розумію, Колю: надто швидко говорять. Ага, ось. Провокація… Критична точка… Бомба… Двісті мегатонн… Ще раз — провокація…

Васько замовк, злякано подивився на Колю. А той зосереджено морщив лоба, міркуючи, що робити.

Звичайно, слід побігти на заставу. Але туди кілометрів з п’ятнадцять, а сонце вже сіло на вечірній пруг. Як не кажи, самому, та ще й беззбройному, вночі в тайзі страшнувато. А вдвох не можна, бо хтось мусить лишитися. Навряд чи сидітимуть тут чужинці довго. Мабуть,