Українська література » Фантастика » Привид іде по землі - Олександр Павлович Бердник

Привид іде по землі - Олександр Павлович Бердник

Читаємо онлайн Привид іде по землі - Олександр Павлович Бердник
запитав Лосс.

Професор невесело усміхнувся, похитав головою.

— Який ви прямолінійний. Навпаки, він надзвичайно хороша людина! Краща, може, ніж я… Я тільки мрію, а він хоче діяти. Але що ж поробиш, коли мій скептицизм сильніший, ніж його віра.

Тенк попрощався з Лоссом і пішов до себе. Тепер Алессандро залишився наодинці з ученим, який готував дивний, незвичайний винахід, виношував у думках чудесну таємницю.

Коли ж спаде завіса з того секрету, коли відкриється для Алессандро інтригуюча таємниця?

Тенк відкриває секрет

Минуло кілька днів. Алессандро й далі готував розчини за формулами професора. Але його не задовольняла механічна робота. Він хотів бути таким, як Моріс, він бажав проникнути в таємницю ученого. Прислужування ображало його. Правда, інколи здоровий глузд застерігав його від поспішності. В пам’яті виникали картини каторги, втечі… Тоді Лосс утихомирював егоїстичні прагнення. Він розумів, що без Моріса й без Тенка йому довелося б гнити в камерах Санта-Пенья. А тепер він майже в абсолютній безпеці, має все необхідне й скоро налагодить зв’язок із Катрен через вірного шофера Тенка — Фердінанда.

…Терпіння Лосса й бездоганна робота в лабораторії скоро були нагороджені. А, може, просто Алессандро сподобався вченому, і той після сумної розлуки з асистентом захотів поділитися прихованими думками й мріями з живою душею.

Одного вечора професор, перевіривши розчини, які готував Лосс, не пішов, як звичайно, з лабораторії. Він підійшов до вікна, кілька хвилин дивився на темні каштани в саду, які повільно колихалися на тлі нічного неба, й тихо сказав:

— Алессандро, ви, напевне, ображаєтесь на мене?

Лосс здивовано глянув на спину вченого. Серце його радісно затріпотіло. Ось воно. Ось, здається, розкриття таємниці. Старий це витримав самотності.

— Чому? — стримуючи хвилювання, запитав Лосс. — Навпаки, сеньйоре професор, я вам вдячний.

— Киньте, — махнув рукою Тенк. — Це дрібниці. Я просто виконав прохання Моріса. Я знаю… ви здібна людина… І розумна. Вам важко сидіти над розчинами та формулами, не знаючи кінцевої мети. Я розумію все це. Але до певного часу я не міг відкрити вам усього… Я приглядався до вас.

— Ну й що ж? — тамуючи подих, запитав Лосс.

— Мені здається, що ви порядна людина. Крім того, за вас ручався Потр. А це багато значить. Я розповім вам дещо. Слова вимагати не буду.

— Сеньйоре професор! — гаряче вигукнув Лосс. — Ніколи, нікому…

— Гаразд, гаразд. Я вірю. Отже, слухайте…

Заклавши руки за спину, Тенк закрокував по лабораторії, похиливши голову, ніби розглядав щось на підлозі. Зупинився біля вимикача, погасив світло.

— Ви не запротестуєте, якщо я говоритиму в темряві? — запитав він.

— О, ні!

— От і добре. Люблю темряву. В ній відчувається якась таємничість. Коли світить сонце або електрична лампочка, все здається буденним, звичайним. А погляньте-но хоча б на оці каштани… Бачите, це вже не просто дерева, відомі вам. У темряві вони мені здаються живими істотами, казковими примарами… їхні віти скидаються на руки, які ворушаться в пітьмі, простягають довкола безформні пальці, ніби прохають допомоги. Інколи мені здається, що вони скаржаться на природу за те, що їм вічно призначено сидіти на місці без можливості зрушити з землі… Непорушність і безмовність — страшна кара.

Алессандро всміхнувся. Ще б пак. Кому знати про те краще, ніж йому. Каторжна тюрма — найкраща ілюстрація до слів професора. Але нащо ці довжелезні тиради? Вони не здавалися Лоссу божевільними, та все ж дивно чути такі думки від ученого, який працює над фізичними проблемами.

Тенк на мить замовк, зупинився біля вікна, його силует чітко вирізнявся на блідому чотирикутнику. Потім він знову задумливо заговорив:

— Темрява… Я часто думав над цим… Чому люди здебільшого бояться її? Хіба не так? Коли ми бачимо сонце, дерева, людей, коли нас оточують видимі речі, звичні змалку, ми сприймаємо все це, як необхідне, зрозуміле, буденне… Та інакше поводить себе людина в темряві. Найсміливіші люди почувають себе не зовсім упевнено вночі. Знаючи, що навколо все спокійно, ви озираєтесь, ідучи поночі пустельними місцями. Чим безлюдніше місце, тим лякливішою стає людина… Чому? Здається, все мусило б бути навпаки?

Мабуть, тому, що в промені — тільки нікчемна частина справжнього світу. До нього ми звикаємо, вважаємо його єдиносущим. Але в темряві людина підсвідомо відчуває існування поряд із собою безлічі інших субстанцій… Так, так. Не дивуйтесь! Промінь, те, що бачимо навколо, — це тільки малесенька частина електромагнітного спектра. А безліч інших випромінювань, а гравітація, а магнітні поля, а енергія ядра, а безконечна кількість тих сил чи проявів матерії, про які ми нічого не знаємо. Ви розумієте, наскільки обмежена людина, маючи так мало почуттів? Правда, в неї є мозок. Дякуючи йому, людина мислить абстрактно. Але все-таки природа або, коли хочете, Бог образливо мало дали можливостей пізнати світ і себе. Людина якраз нещаслива тому, що бачить світло. Парадокс? Ні. Краще б вона бачила темряву — безконечні океани темряви, що ховають у собі дивовижні скарби знання…

І ось, уявіть собі — раптом чи не раптом — люди одержать можливість бачити, відчувати все те, що ховається від нас у темряві. Я кажу не про технічні можливості посилювати наші природні почуття. Ні. Це вже робиться тепер. Я кажу про проникнення в такі сфери, де поки що безсилі наші органи почуттів… Можливо, тут доведеться переробляти наше єство, нашу фізичну структуру.

Професор чорною тінню зупинився перед кріслом Лосса, навис над ним.

— Чому ми так турбуємось про свій живіт, про своє тіло? І чому ми образливо мало думаємо про своє місце в світі? О, якби люди розуміли, що вони нічим не відрізняються від звичайної свині, коли займаються тільки особистим матеріальним добробутом. О, які вони жалюгідні, коли метушаться в клоаках своїх міст, квартир, будуючи кубла й за

Відгуки про книгу Привид іде по землі - Олександр Павлович Бердник (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: